З виступу
Голови Верховної Ради України
В.М.Литвина
30 листопада 2004 року
“Про запобігання проявам сепаратизму в Україні, які загрожують суверенітету і територіальній цілісності держави”.
“Шановні народні депутати, запрошені та гості Верховної Ради України!
Рішення Верховної Ради України від 27 листопада 2004 року загальмувало ескалацію напруженості в Україні та заспокоїло світ. З урахуванням цього та на основі цього і слід давати оцінку позиції Верховної Ради України, як єдиного загальнодержавного представницького органу. Тільки вона сьогодні здатна утримати громадянський мир і спокій у державі, її територіальну цілісність, забезпечити прогнозованість і передбачуваність розвитку подій. Оскільки системи державного управління зараз вже немає. Право у державі не функціонує. І тільки відповідальними і радикальними політичними заходами можна вирівняти ситуацію, увійти у правове поле.
Тепер треба примусити, саме примусити виконувати Постанови парламенту.
У цьому зв’язку хочу нагадати ст.91 Конституції: “Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти, більшістю від її конституційного складу, крім випадків передбачених цією Конституцією”. Отже, постанови Верховної Ради України треба виконувати, а якщо вони комусь не подобаються – звертатися до Конституційного Суду.
Президентські вибори обернулися спочатку політичною, а за декілька днів і конституційною кризами. Зараз ми вже стоїмо на порозі масштабної системної кризи. Звідси – знову ж таки необхідність рішучих дій. Часу на сентименти і вмовляння немає. Як і на безплідні заклики до діалогу.
Тому сьогодні кожне рішення Верховної Ради України повинне бути адекватним і своєчасним. І якщо хочете, жорстким.
Складається враження, що ми весь час ідемо за сценаріями, які розробляють і запускають за нас. Відреагуємо на одне, з’являється інше. Останнє – загроза суверенітету і територіальній цілісності держави.
Тому принципової і гострої оцінки заслуговують факти поширення, насамперед на території східної та південно-східної України, сепаратистських та автономістських настроїв, котрі, всупереч конституційним нормам та чинному законодавству, намагаються утверджувати як певні політичні сили, так і державні службовці.
Це знайшло своє відображення у діях та рішеннях місцевих органів влади – особливо керівництва обласних держадміністрацій та рад Одеської, Харківської, Луганської та Донецької областей, зокрема, щодо підпорядкування силових структур, розширення повноважень виконавчої влади та розгляд питання обмеження поставок сировини, припинення відрахувань до державного бюджету, ініціювання створення нелегітимних та антиконституційних територіальних утворень.
Дійшло вже до того, що Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй закликає Україну з найвищої світової трибуни зберегти єдність, суверенітет і територіальну цілісність, що вкрай важливо для українського народу, а також для регіональної та міжнародної безпеки. А у нас – жонглювання словами і жодної відповідальності.
Водночас слід зазначити, що згадані події виникли протягом майже однієї доби – під час перебування в Києві іноземних посередників врегулювання політичної кризи.
Крім цього, є показовим, що рішення місцевої влади окремих областей відразу актуалізували “старе” питання стосовно можливості федералізації України.
Як один із варіантів реалізації подібних спонтанних ініціатив місцевого керівництва називається можливість відокремлення певних областей (регіонів) з перспективою подальшого входження до складу іншої держави.
Я далекий від думки, що окремі керівники регіонів таким чином захищають свій вибір – як на сході, так і на заході. Повинна бути межа, має бути святе і недоторканне, через що не можна переступати за будь-яких обставин. Якщо немає поваги до Закону, то треба думати хоча б про відповідальність перед своїми дітьми. І очевидно треба досягти взаємної домовленості про незастосування до прихильників однієї або іншої сторони будь-яких репресій. Це також чинник, який каталізує напруження. І це реалії, про які, очевидно, потрібно говорити.
На особливу увагу заслуговує те, що вірогідність поширення сепаратистських настроїв в Україні подавалося в ряді засобів масової інформації як неминуче явище на тлі географічного розподілу симпатій прибічників двох кандидатів на посаду Президента України за результатами не тільки останньої виборчої кампанії, й під час парламентських перегонів у 2002 році. Останнім часом згадані тенденції у висвітленні подій в Україні набули ще більш акцентованого характеру.
Проте навіть попередній аналіз розвитку цього небажаного для України сценарію вказує на те, що він залишається більшою мірою умоглядним та теоретичним, не дивлячись на те, що певні політичні сили в нашій державі, і, як не виключається, за її межами, намагаються його гранично актуалізувати.
Принагідно зазначу, що Міністерству юстиції вже час задіяти правові механізми щодо зняття з реєстрації політичних партій, які переступають закон.
Ми повинні констатувати і водночас загострено ставити питання про невиконання домовленостей 1992 року щодо надання нашій країні гарантій збереження її територіальної цілісності в обмін на вивезення з України ядерної зброї.
Поки що жодної заяви з боку країн – гарантів територіальної цілісності України не прозвучало. Мовчить, не ініціює цього питання і наше Міністерство закордонних справ.
З іншого боку, подальші наміри та дії представників органів регіональної влади України проголосити у тій чи іншій формі автономію своєї області суперечать конституційним нормам та чинному законодавству України, що унеможливлює будь-яку імплементацію прийнятих неправових рішень. Так, відповідно до ст.2 Конституції України, наша держава є унітарною, а її територія – в межах існуючого кордону цілісною і недоторканною. Будь-яка зміна державного устрою України неможлива в обхід центральних органів виконавчої та законодавчої влади і виключно шляхом проведення Всеукраїнського референдуму (ст.73).
У свою чергу, Всеукраїнський референдум з цих питань може бути проголошений Президентом України за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області (ст.72).
Викладене свідчить про те, що спроба будь-якої регіональної влади України самостійно проголосити у тій чи іншій частині України, у тій чи іншій формі автономію своєї області буде цілком антиконституційною.
Жоден референдум, проведений в одній чи декількох адміністративно-територіальних одиницях України, не може вирішувати зазначених вище питань. На місцевих референдумах можуть вирішуватися лише питання місцевого значення, віднесені до компетенції місцевого самоврядування.
Організація і проведення місцевих референдумів з питань зміни територіального устрою всієї України та ще й з претензією на обов’язковість їх рішень є відвертим і викличним порушенням Конституції і законів України, а до організаторів таких референдумів мають застосовуватися заходи кримінально-правового характеру.
Крім того, подальша діяльність представників регіональної влади з поширення сепаратистських та автономістських настроїв цілком підпадає під дію частини 2 ст. 110 Кримінального Кодексу України, а проти них можуть бути вжиті відповідні заходи з боку Генеральної прокуратури та Служби безпеки України.
Для довідки: частиною 2 ст.110 Кримінального Кодексу України визначено, що умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою осіб, або поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, караються обмеженням або позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
Зазначеними умисними діями можуть бути визнані, наприклад: проголошення певної частини території України суверенною державою або фактичне встановлення політичного та економічного суверенітету на певній адміністративно-територіальній одиниці України, що означає фактичне визнання її суверенною державою.
Не дивлячись на це, вже прозвучали заклики щодо необхідності утворення нових територіально-державних одиниць та на їх реалізацію ухвалено відповідні рішення.
Тобто, йдеться про антиконституційні спроби організувати і провести у життя заходи, які взагалі порушують територіальну цілісність України.
У цьому зв’язку змушений нагадати, що під час з’їзду депутатів місцевих рад у м.Сєверодонецьк неодноразово лунали заклики про створення Південно-східної держави у складі невідомо якої федерації. Хоча, об’єктивно кажучи, ці заклики не знайшли свого втілення у рішенні з’їзду. Однак самі по собі вони є достатніми для того, щоб Служба безпеки України та Генеральна прокуратура дали їм правову оцінку.
Кримінально караними є також дії на порушення Конституції України, змістом яких є проголошення нової автономії в Україні, що не тягне за собою зміни меж території або державного кордону України.
Такі дії за певних обставин слід вважати перевищенням службових повноважень, - як дії, які явно виходять за межі наданих відповідним службовим особам прав чи повноважень (ст.365 КК України).
Заклики до створення в Україні нової автономії неконституційним шляхом є підбурюванням до злочину, передбаченого ст.365 КК України (зловживання владою або службовим становищем).
Якщо дії, пов’язані зі створенням нової автономії неконституційним шляхом, вчинюються не службовими особами, то за чинним Кримінальним Кодексом вони можуть кваліфікуватись як злочин, передбачений ст. 353 Кримінального Кодексу України – самовільне присвоєння владних повноважень службової особи, а заклики до вчинення таких дій не службовими особами – як підбурювання до цього злочину.
Отже, з правової точки зору всі дії, включаючи публічні заклики, спрямовані на протиправне порушення існуючого державного устрою та цілісності України, слід перевірити на наявність ознак кримінально караних діянь. За таких обставин своє законне слово мають сказати усі, хто наділений повноваженнями щодо відповідно правового реагування на такі діяння, передусім Президент України, Служба безпеки України, Генеральна прокуратура України.
А тим, хто стверджує, що до Російської Федерації їм ближче, ніж до Києва, слід мати на увазі, окрім усього іншого, й таке: з правової точки зору неможливим є приєднання певних українських областей і до складу Російської Федерації. Навіть за великого бажання якоїсь території і нав’язування цього бажання Російській Федерації.
Бо насамперед це суперечитиме російському законодавству. Так, федеральним законом “Про порядок прийняття до Російської Федерації і утворення в її складі нового суб'єкта Російської Федерації” чітко визначено процедуру зміни складу суб’єктів Російської Федерації у зв’язку з наданням іноземній державі чи її частині статусу суб'єкта Російської Федерації.
Зокрема, прийняття до складу Росії іноземної держави здійснюється за взаємною згодою сторін з підписанням міжнародного договору. При цьому міжнародний договір може бути укладений винятково за ініціативою іноземної держави.
Сама по собі ця обставина свідчить про авантюризм потуг ініціаторів процесу від’єднання від України частини її території.
Однак, необхідно враховувати, що у разі продовження теперішнього політичного конфлікту, що має тенденцію до розростання, може виникнути ситуація, при якій центральна влада України буде паралізована чи зруйнована і країна опиниться за межами Конституції, що автоматично зруйнує юридичні бар’єри на шляху як автономізації, так і сепаратистських тенденцій, які мають місце у латентній формі.
Ще раз хочу наголосити, що події останніх днів підводять до думки про вірогідність існування “антиукраїнського плану”, складовою частиною якого є спроба розколоти Україну за різними принципами, у тому числі за географічною ознакою.
Зазначене аргументується, зокрема, тим, що засоби масової інформації ще до початку передвиборної кампанії активно обговорювали “діаметральну полярність симпатій населення України: Захід за В.Ющенка, Схід та Південь – за В.Януковича”. Особливо акцентувалася увага на економічній відсталості “проющенкових областей” на тлі “індустріальної могутності” регіонів, електорат яких симпатизує В.Януковичу.
Зазначена тема також активно мусувалася багатьма політиками та політтехнологами. Згадаймо хоча б поділену на частини карту України, яка практично щовечора з’являлася на окремих загальнонаціональних каналах телебачення. Що це як не зомбування?
Потрібно також дати принципову і вичерпну правову й політичну оцінку цілій хвилі інших рішень, а також дій органів місцевого самоврядування та окремих керівників місцевих органів державної влади, які явно ідуть врозріз з Конституцією і законами України.
Це і щодо утворення “виконкомів” обласних і районних рад, які претендують на одержання частини владних повноважень. І щодо спроб перебрати на себе функції центральних органів державної влади України (наприклад, підпорядкувати собі органи внутрішніх справ, призупинити перерахування до Державного бюджету зібраних податків, заборона трансляції тих чи інших каналів на відповідній території).
Насамперед слід різко і однозначно засудити такого роду дії. Бо об’єктивно вони також несуть загрозу державі та її територіальній цілісності.
Мова йде і про випадки, коли рада вирішує самостійно здійснювати свої повноваження, які відповідно до Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” (ст.44, п.27 ч.1 ст.43) вона делегує відповідній державній адміністрації, і приймає рішення щодо створення для цього виконавчих комітетів, як це, наприклад, зроблено у Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській областях, які чи не першими подали приклад своєрідного ставлення до чинної законодавчої бази. Тут також є порушення закону, хоча й без посягань на повноваження і функції центральних органів державної влади.
Тим не менш ми вправі настійливо і категорично вимагати і від цих рад не виходити за межі положень існуючих законів, негайно привести свої рішення у точну відповідність з Конституцією і чинним Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”.
Набагато серйознішими за своїми можливими наслідками є рішення місцевих рад чи дії окремих керівників місцевих державних адміністрацій, які, користуючись ситуацією в країні, намагаються захопити повноваження центральних органів державної влади та фінанси держави. Ці рішення і дії були відвертим проявом сепаратизму. Можливо, вони прийняті на емоціях, у “полемічному запалі”.
За будь-яких обставин слід негайно скасувати такі рішення, припинити спроби захоплення тих прерогатив влади, які належать усій українській державі.
Якщо ж такого роду рішення і дії є свідомим проявом ворожості до України, то Генеральній прокуратурі, Службі безпеки України слід реагувати на них незалежно від регіону – чи то на Заході, чи то на Сході – так, як належить реагувати на суспільно небезпечні діяння.
Треба, очевидно, нагадати і про те, що у разі порушення місцевою радою Конституції і законів України, як на Сході, так і на Заході і в Центрі, та ігнорування вимог органів державної влади про приведення цих рішень у відповідність із законом, Верховна Рада України може призначити позачергові вибори таких рад, тим самим розпустивши їх нинішній склад.
Окремо і акцентовано хочу сказати про те, що неприпустимою є участь державних діячів у зібраннях, на яких обговорюється можливість антиконституційної зміни державного устрою та вчинення інших дій, які посягають на цілісність та суверенітет держави. Не кажу вже про ініціативи та конкретні дії такого спрямування з їх боку. Знову ж таки, з якої політичної сили вони б не виходили і в якому б регіоні вони не проголошувалися.
Враховуючи потенційно небезпечний ступінь подібних рішень та дій та виходячи з необхідності присікти і, якщо хочете, викорінити їх у самому зародку, Верховна Рада має прийняти запропоновану постанову, визначившись в тих варіантах, які містяться у проекті.
Такий підхід не лише убереже Українську державу, а й дасть поштовх розвитку парламентаризму в Україні, реальному утвердженню народовладдя і верховенства права.
Верховна Рада повинна не лише декларувати, що вона має взяти на себе відповідальність за ситуацію в державі, а й реально це робити”.