Текст виступу Голови Верховної Ради України Володимира Литвина на урочистих зборах, присвячених 60-річчю створення Херсонської області, 3 квітня 2004 року:
“60-річний ювілей області, яка є серцем українського Півдня, – це не просто одна з чергових хронологічних міток у нашому історичному літописі.
Це добра і своєчасно необхідна нагода не для помпезності, а для того, щоб розсунути часову ретроспекцію, поглянути вглиб століть, побачити своє тисячолітнє коріння, відчути титанічну енергію творення великих попередників, перейнятися романтичним духом степового безмежжя.
Велика антична культура міста-держави Ольвія, козацька твердиня Кам’янська Січ, яка дала високі зразки демократії, світового значення біосферний заповідник Асканія-Нова – далеко не повний перелік знакових для херсонської землі історичних епох і символів, покликаних допомогти нам усвідомити свою сутність, зрозуміти своє єство, розбудити пам’ять, загострити розум, перейнятися сумлінням, наснажитися духом, упевнитися у своїй самоцінності і самодостатності.
Лише сповна пізнавши своє минуле, будемо гідно зустрічати виклики сьогодення і майбутнього.
Не вдаючись до детального обґрунтування, хочу разом з тим закцентувати увагу на головній і визначальній, як на моє переконання, тезі: Таврія – один з найвизначальніших геостратегічних чинників для України і водночас – один із найвразливіших її регіонів.
Який з них візьме гору, залежить від усвідомлення цього Києвом і від розуміння вами місця Херсонщини у регіоні і, відповідно, в Україні.
Досить нагадати, що приморське та прикордонне розташування сучасної Херсонщини – частини прадавньої Гілеї, священної землі скіфів, – на століття наперед визначило геополітичний статус краю: перебування на стику цивілізацій і культур, військово-політичних зіткнень і торговельно-економічних шляхів різних держав. Саме тому над просторами степової Тавриди століттями не вщухали дзвін мечів і шабель, гул гармат і войовничі заклики до звитяжного герцю. Саме тому Таврійський край, хліборобський і пшеничний з діда-прадіда, ніколи не знав тиші та спокою.
Саме тому після російсько-турецької війни 1768-1774 років на цій землі засновується фортеця і морський порт Херсон, названий так на честь давньогрецької колонії Херсонес. Російська імперія цим самим посилила не тільки військову міць своїх південних рубежів, а й торговельно-економічну присутність у багатьох сусідніх державах. Широкомасштабні задуми князя Григорія Потьомкіна-Тавричеського щодо освоєння Росією нових земель на Півдні, як і енергійні дії з їх втілення, визначили успіх інтенсивного заселення та розвитку регіону. В умовах прискореного створення Чорноморського флоту Херсон стає не тільки військовою фортецею, а й суднобудівною верф’ю, головним торговельним центром і товарним складом Півдня Росії.
Саме тому в Херсоні було створено Чорноморське адміралтейське правління, що керувало створенням військового флоту, тут же було збудовано перший шістдесятигарматний корабель “Слава Катерини”, спущений на воду в 1783 році. А в 1806 році відкрито купецьку верф для будівництва суден торгового флоту, засновано механічний (згодом суднобудівний) завод, запроваджено митні застави і встановлено судноплавні зв’язки з портами Литви, Польщі, Франції, Італії, Іспанії.
Саме тому тут точилися запеклі, кровопролитні бої під час війн і революцій у ХХ столітті, особливо ж під час Великої Вітчизняної. Принагідно хотів би привітати вас ще з однією віховою датою – 60-річчям звільнення області від німецько-фашистських загарбників і низько вклонитися воїнам-визволителям.
Якраз сьогодні, не відчуваючи над собою ідеологічного диктату, сучасники мають можливість належно оцінити результати цих, без перебільшення, стратегічних задумів Потьомкіна, зокрема, їх значення для сталого соціально-економічного і культурного розвитку краю. Причому, в цих оцінках треба виходити не тільки з того, що зроблено, а й з того, що втрачено з цього доробку.
Втрачено, якраз, чи не найголовніше: дар і одвічну силу хліборобської нації до чуття землі, чуття своєї закоріненості в цю землю, не кажучи вже про повагу і дбайливе ставлення до неї. Маю на увазі катастрофічні масштаби підтоплення земель (а це – 19 міст та селищ, 85 сіл), руйнування берегів, ерозії грунтів, зменшення лісистості та наступу пустелі.
Це ж та сама земля, яка була віддавна “піднята”, освоєна й оспівана працьовитими українцями, що йшли у херсонські степи у пошуках кращої хліборобської долі. І сьогодні ця ж земля, як вищий сенс, філософія і культура здобування хліба насущного нашими пращурами, сприймається ледь не як тягар і примус до нелегкої роботи. Втрачена, на жаль, і динаміка поступу, націленість на завоювання лідируючих позицій у промисловості та сільському господарстві, у соціально-культурному розвитку.
Часто вживаний раніше термін “житниця” – сьогодні вже означає не більше, ніж зужиту метафору, позбавлену прив’язки до місцевих реалій. Не можемо, і не маємо права допустити, щоб слава і гордість самобутнього Херсонського краю поміщались виключно в музеях і бібліотеках: суднобудівні й машинобудівні гіганти, текстильна промисловість, сільськогосподарські угіддя та унікальні природні заповідники, вузи, школи і театри зберігають високий технологічний, інтелектуальний і духовний потенціал, який мусить розкритися новими здобутками. В цьому – основа життєздатності нації, її конкурентоспроможного статусу серед інших країн, зрештою, її нової суспільно-політичної якості.
Тільки чесність в оцінках і самооцінках зможе дати відповідь на питання про причини, скажімо, зменшення обсягів виробництва зернових культур на Херсонщині (у 2003 році на 73,7%, або на 1 млн. 132,7 тис. тонн менше, ніж у 2002 році) і загалом обсягів валової продукції сільського господарства. Причому, це характерно не для однієї Херсонщини. Зрозуміло, несприятливі погодні умови згубно позначилися на валових показниках, але традиційно “списувати” все саме на них – наш справжній національний сором. Саме ця традиція немає нічого спільного з реформаторськими заходами вже згаданого князя Потьомкіна, парадоксально перейнявши при цьому на себе роль “потемкинских деревень” на тлі системної кризи і критичної ситуації на селі.
Тому викликають недовіру (а у простих людей – обурення) гарно написані й озвучені, але суцільно декларативні, програми розвитку села або ж виставки його досягнень. Звичайно ж, певні досягнення є. І про це також треба говорити. Що неодмінно мусить вселяти людям віру в довгоочікувані зміни на краще. Але вони не відбивають загального стану справ у галузі, а тим більше – не визначають стратегічних напрямів її розвитку. Ні для кого не секрет, що за адміністративними межами чи то столиці, чи обласного центру, всі “досягнення” видно, як на долоні: обшарпані села, розбиті дороги, зруйновані дитсадки та медичні амбулаторії, занедбані заклади культури та освіти.
І депутатському корпусу, і урядовцям, нарешті, треба усвідомити, що коли не підійти до формування бюджету 2005 року як бюджету села і не зміцнити при цьому аграрний сектор збалансованим і ефективним законодавчим і організаційним забезпеченням, то вже й потреба навіть у розмовах про відродження села відпаде сама собою.
Немає сумніву, що Херсонщина гідно розпорядиться наявним промисловим і аграрним потенціалом, нарощення якого означатиме успішне вирішення соціальних питань, передусім – підвищення рівня життя людей.
Херсонщина – земля скіфів і сарматів, козацької вольниці та імперської військової потуги, видатних учених, митців і політиків – є передусім землею, на якій споконвіку жили і живуть працьовиті й талановиті люди. Це – головний капітал краю, його опора в минулому та сьогоденні. Тому всі без винятку реформи, як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях, мають підпорядковуватися інтересам людини праці, її очікуванням і потребам.
Відповідно і наша історична пам’ять, як основа одухотвореності нації, повинна вибудовуватися іменами людей і поколінь, яких народжувала ця благословенна земля, і які жили й творили в її ім’я”.