Шановний пане Голово, шановна президіє! Шановні депутати, дорогі друзі!
Я хотів би висловити своє задоволення від зустрічі з парламентською родиною в такому поважному складі. І від того, що маю можливість звернутися до вас українською, а потім і польською мовами.
Минулого року Голова Стефанчук у такий спосіб звернувся до польського Парламенту, а Польща високо цінує жести сердечності з боку своїх сусідів і з радістю їх підтримує.

Звернення, що лунають з трибуни Парламенту – символу демократії та  свободи — мають особливе значення. Сьогодні я стою перед вами, як представник президії Сейму, вперше від початку повномасштабної російської агресії проти України. Для мене велика честь якомога повніше та чіткіше висвітлити питання, що хвилюють нас протягом двох років. Щоб не повторювати високих слів, перейду до суті, до тих питань, що сьогодні є принциповими для наших країн.
Вибачте за мою українську мову, але я намагатимуся говорити краще.

Шановні пані та панове! Це для мене велика честь бути в Києві вперше. Я розпочав цей візит покладенням квітів, вшануванням Героїв вашого народу. Це дуже велике відчуття — дивитися в обличчя цих молодих і старших людей, життя яких було завершено брутальним чином, через одну людину. Не хочеться вірити, що щось таке могло б мати місце на нашому континенті в Європі після всього досвіду, яке мало покоління наших батьків і наших дідів, але таке сталося.

І ми про це говорили сьогодні з Головою Русланом Стефанчуком. Як дуже потрібна офензива, не лише військовий наступ, бо ми тут не військо, —у парламентах маємо інше завдання — але наступ, який протиставиться наративові зла, наративові агресії, наративові ненависті. Ми мусимо перемогти їхнє оповідання нашим оповіданням. Бо наше оповідання – це наратив про добро, про пошану, про любов, про співпрацю. Це різновид боротьби, яка сьогодні перед нами: це боротьба любові та ненависті, це є боротьба добра зі злом.

Коли я шукав (ред. — приклади) провідників такої боротьби, мене надихнули дві постаті, які я хочу згадати. Це Єжи Ґедройць та Юрій Лавриненко. По-перше, тому що їхня діяльність є надзвичайним прикладом польсько-української співпраці, що виходить за межі кордонів держав і режимів, співпраці у важкі часи, яка служила великим ідеям співпраці, яка набула дуже конкретного виміру.

Єжи Ґедройць, як добре знаєте, все своє життя був прихильником напрацювання формули коекзистенції наших двох народів, спочатку в реаліях Другої Речі Посполитої, а потім шукаючи діалогу після  трагедії Другої світової війни. Він товаришував із багатьма українськими письменниками, громадськими діячами та політиками, публікував їхні твори у виданнях еміграційного Літературного інституту у Франції. Саме він одного разу звернувся до Юрія Лавриненка з пропозицією укласти збірку творів українських письменників, художників, творчість яких була викреслена з історії з метою радянського наративу. У 1959 році вийшло друком видання обсягом майже тисяча сторінок, яке залишається одним із найважливіших джерел знань про період Українського національного відродження.

Я згадую цей історичний факт не тому що це важливий приклад нашої співпраці, але й з іншої причини. І дуже це символічно, коли дивимося на нинішні події, бо ця антологія мала дуже гучний заголовок: «Розстріляне відродження». Вона була символом, який мав показати будівництво Українського народу, який прагнув незалежності від російського окупанта. Але це відродження було розстріляне нквс, «розстріляне відродження». Чи не набуває цей термін сьогодні промовистого символізму?

Із початку року на українські міста випало майже 10 тисяч бомб. Біженці від війни, діти, насильно депортовані до росії і примусово вивезені до росії, жертви цивільного населення, які є інструментами воєнного терору. Чи вони не є ще одним поколінням українських націєтворців, яке свідомо знищується в ім'я єдиної росії? Чи це не є ще одне «розстріляне відродження»? Саме так Польща сприймає трагедію, що спіткала Україну. І так само, як і за часів Єжи Ґедройця, вона не потурає деспотичному російському режимові, що вбиває український дух. Не потурає тому, щоб цей режим топтав людські життя, суверенітет держави, вирішував, який народ має право існувати, а який – ні.

Такі трагедії вже відбувалися в нашому регіоні й наші країни пережили їх дуже болісно. Тому сьогодні Польща, як і Україна, не має жодних ілюзій і робить усе, щоб зупинити цей кошмар.

Нещодавно польський Сейм отримав звернення від Верховної Ради України у зв'язку з роковинами геноциду кримських татар у 1944 році. Я думаю, що такі виступи, як цей, є дуже гарною можливістю заявити про свою позицію. Депортація кримських татар у 1944 році є злочином, згідно з міжнародним правом, і має бути визнана злочином проти людяності. Це вираз нашої символічної підтримки тамтешній спільноті, яка зазнала величезних кривд від росії протягом усієї своєї історії. На жаль, ці кривди й надалі актуальні, вони досі тривають у тимчасово окупованому Криму та Севастополі.

Польський Сейм повністю підтримує територіальну цілісність України та всі зусилля, спрямовані на деокупацію та реінтеграцію Кримського півострова. Ми залишаємося повністю відданими порушенню цих питань на міжнародному рівні, зокрема, у форматі Міжнародної Кримської платформи на парламентському рівні, в якому я незабаром буду брати участь у Латвії.

Ми не схвалюємо, пані та панове, жодних дій проти прав людини, жодних спроб поставити під сумнів існування народів чи геноцидних імперських практик. Ми не схвалюємо «розстрілу українського відродження», який охоплює і Кримський півострів.

Шановні пані та панове! Важкий досвід російського імперіалізму боляче випробовував нашу державність, але водночас забезпечував міцний фундамент для побудови спільного погляду на міжнародні справи. Співпраця в оборонній війні проти більшовиків 1919-1920 років, у якій загинули також члени моєї родини, чи співпраця політична під час «Осені народів», спрямована на незалежність від впливу москви, є частиною історії, яка дуже чітко ставить Польщу та Україну на один бік.

Гляньмо на те, що сталося у найновішій історії. Після розпаду радянського союзу Польща була першою країною, яка визнала незалежність і територіальну цілісність України в межах кордонів 1991 року, тобто, без будь-яких територіальних претензій. І всі наступні польські уряди послідовно підтримували її незалежність.

Польща стояла пліч-о-пліч з Україною під час Помаранчевої революції та Революції Гідності. Я пам'ятаю, з яким переживанням я, ще журналіст, ще молода людина, дивився на повідомлення з Києва. Я навіть тоді не думав інакше, ніж молитися за вас, вболівати за вас, включати телевізор з надією, що вам вдасться, що ви зможете. Ми сьогодні — у цьому самому місці Європи, історії, ми у тому самому процесі і не можемо бути ближче до себе, ніж ми є нині.

Шановні пані та панове! Я досконало пам'ятаю, що я відчував, що ми відчували в Польщі, коли спалахнула повномасштабна війна росії проти України. Ми були на вокзалах, ми були на вулицях, ми були на пунктах перетину кордону, де приймали біженців, які втікали від російських ворогів. Я до кінця життя буду пам'ятати обличчя матерів та дітей. Я пам'ятаю цей дух солідарності, який викликала в нас ця трагедія, ще раз, у таких великих масштабах. Мені важко знайти слова. Я сам мав нагоду прийняти в себе одну українську сім'ю з хворою дитиною. Я не міг собі навіть уявити, щоб відчував би, якби був на їхньому місці.

Я ваші оплески сприймаю як подяку для всіх польок і поляків, які зробили в цьому набагато більше, ніж я та моя сім’я. Їх  було багато і ми цього не забудемо, і це буде між нами завжди — момент сердечності, зближення, взаємопідтримки у всіх можливих ситуаціях.

20 мільйонів біженців від війни, які перетнули кордон. Ми кожного дня відчуваємо їх побоювання щодо батьків, чоловіків, синів і онуків, які залишилися в країні, щоб боротися з агресором. Більше того: ми за нашу тверду позицію проти триваючого конфлікту стаємо об'єктом російської державної диверсії і гібридних дій. Ми до того не мали такого масштабу гібридних атак за участю диверсантів, інформаційних технологій, із використанням озброєних  людей, я маю на увазі ситуацію на польсько-білоруському  кордоні.

Ми про це розмовляли з паном Головою, із Русланом, із головами балтійських країн на Саміті, який був організований у Білостоці минулого тижня. І ми дійшли до одного висновку: ми не дозволимо кремлю перемогти!  І ні у війні, і навіть у наших серцях не дамо себе поділити, залякати. Ми не допустимо до ситуації, коли хтось буде нав'язувати нам, що маємо відчувати, думати, як маємо себе вести і чи маємо посміхатися чи плакати. Самі будемо це вирішувати так, як хочемо. 

Саме тому, всупереч усім негативним наративам, які підтримуються і  знегоджують не лише нас, але й пропагуються у світі, щоб не підтримувати Україну, які намагаються відсунути цю тему, які хочуть привчити нас до того, що в Україні є війна. Ми ніколи не дозволимо звикнути до цього. Польща завжди буде стояти пліч-о-пліч з Україною у цій боротьбі. Ви  можете бути в цьому впевнені. Нічого в цій справі не змінилося й не зміниться. Так, маємо, звичайно, певні проблеми, різного роду технічні непорозуміння, які має вирішувати дозрілість нашого політичного класу. Але погодимося, що найважливішою справою є шлях до миру в цій частині Європи, а він веде, і ми не маємо у тому жодного сумніву, через членство України в Європейському Союзі, через членство України в НАТО. Ми, як Польща, зробимо все, щоб це сталося якнайшвидше і стало фактом.

Ми не дозволимо розстріляти ще одне «українське відродження». 1 липня 22-го року стало історичним днем для України та поворотним моментом у дискусії про її європейське майбутнє. І що найголовніше — він став чітким орієнтиром для всієї міжнародної спільноти, цей момент, коли до залу Парламенту (ред.— Верховної Ради України) було внесено прапор Європейського Союзу і поставлено у президії. Не можна було більше маніфестувати шлях, яким Україна має йти, який Польща вже пройшла і ми знаємо, що це не завжди легкий шлях.

На цій дорозі треба мати друзів, треба мати тих, хто допомагає підготуватися до вступу до Європейського Союзу. Ми про це розмовляли сьогодні з Русланом, про те, як ми можемо вам допомогти в тому, щоб цей процес проходив швидше, ефективніше на рівні самоврядування, на рівні центральної влади, бо це дуже складний процес, який долає держава. Але ми подолаємо цей шлях.

Незабаром відбудеться саміт НАТО у Вашингтоні. Ми домовилися з головами балтійських парламентів і з Русланом, що будемо намагатися знайти нагоду для спільної дії, щоб наш голос був відчутний, щоб Україна мала своїх речників у вигляді цієї платформи, яку ми створили з балтійськими країнами. І надіюся, що, коли нас є четверо, п'ятеро, шестеро, нас буде ще краще чути, наш голос буде відчутний. А Руслан, як надійний  друг, у цьому гроні є абсолютно першим. 

Шановні пані та панове! На кінець — про два парадокси. По-перше, подивіться, скільки зла сталося на наших очах за останні роки. Людина є єдиною істотою під сонцем, яка вміє зі зла зробити добро, це єдина машина, у яку вкладають зло, а виходить добро. Це лише від нашого рішення залежить — чи на зло, яке ми отримуємо, відповімо злом, чи переставимо внутрішні налаштування і відповімо добром. Ця трагедія, ця жахлива криза, ця злочинна людиноненависницька війна, розпочата путіним, може, якщо так вирішимо, принести також добрі плоди у наступних поколіннях. Хоча ми б хотіли, щоб це сталося без жертв, без трагедії, яку бачимо, але ми можемо піти вперед. Ми можемо ще глибше інтегруватися. Ми можемо ще ближче бути до себе, познайомитися з собою, зустрітися, побудувати разом прекрасні речі.

Ми маємо пам’ятати, що перемога на фронті є ключовою і найважливішою. А так само важливою є ця перемога у нашої нарації, в тому, що наш наратив буде сильніший від його, від їх наративу, що наратив про любов, співпрацю, добро, покладання життя за Батьківщину, в любові за Батьківщину та близьких — це залишиться в історії. Я вам гарантую, що за 50, за 100 років, завдяки вашій героїчній боротьбі — про це будуть читати діти в підручниках, про це будемо згадувати і розказувати наступним поколінням, а не про злочинців, не про тих, хто намагався підпалити нашу домівку. Добро переможе. Добро переможе, бо ви показали, якою неймовірною силою воно може бути.

І кожна жертва, понесена тут, на Українській землі, це говорить і показує. Вона показує не лише силу смерті, вона показує силу любові, вона показує силу життя. І це — один парадокс. А другий, коли подивимося на політиків, на їхні дії, там є напруга між тим, що певні речі, і ми це знаємо, треба робити швидко, щоб вони були ефективними. Але політичні процеси займають часу, дуже багато часу. Не може нам забракнути терпеливості, і це ви добре знаєте, і ми також це добре знаємо. Якщо тільки терпеливо, стійко, крок за кроком будемо робити те, що повинні робити, то переможемо. Не даймо себе знеохотити, не даймо собі сказати, що, якщо тепер не вдалося, якась зустріч не дала певних результатів, щось не спрацювало, була якась суперечка, не даймо собі сказати, що це кінець. Цей шлях ще трішки триватиме, але переможемо, якщо будемо стояти пліч-о-пліч, якщо вистачить нам терпеливості й віри в те, що надія та життя набагато сильніші від смерті.

«Наша дума, наша пісня не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, слава України!». Дуже дякую!

 

 

Повернутись до публікацій

Версія для друку

Ще за розділом

“Топ-новина”

23 липня 2024 19:00
22 липня 2024 20:14
22 липня 2024 17:19
20 липня 2024 11:35
20 липня 2024 10:30
18 липня 2024 21:13
18 липня 2024 17:30
17 липня 2024 19:01
17 липня 2024 16:53
16 липня 2024 18:00