Законопроект (реєстр. №2793) спрямований на вдосконалення окремих положень Цивільного, Цивільного процесуального та Житлового кодексів України з метою забезпечення здійснення суб’єктивних цивільних прав та можливостей, закладених у цивільному суб’єктивному праві.
Зокрема, пропонується: запобігти порушенню переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності; забезпечити захист права на витребування майна, що було знаряддям злочину, предметом контрабанди тощо, якщо воно було використано поза волею власника іншими особами, що вчинили правопорушення; замінити конфіскацію на безоплатне примусове вилучення незаконно одержаних майна та доходів у доход держави як безпідставно набутих внаслідок вчинення злочину, адміністративного чи іншого правопорушення; законодавчо закріпити момент встановлення недійсності договору про відчуження безпідставно набутого майна; додати способи захисту права на спадкування; розширити права нотаріуса при вжитті заходів щодо охорони спадкового майна; спростити процедуру отримання дозволу на виїзд дитини за кордон у цілях лікування, оздоровлення, участі у спортивних змаганнях, культурних заходах, побачення з родичами у країні їх постійного місця проживання на строк, що не перевищує одного календарного року; скоротити об’єм інформації, що надається при виїзді дитини за кордон в цілях лікування, оздоровлення, участі у спортивних змаганнях, культурних заходах, побачення з родичами у країні їх постійного місця проживання на строк, що не перевищує одного календарного року; додати окрему статтю про захист житлових прав.
Під час обговорення, зокрема, зазначалося, що Комітет не може погодитися із запропонованою пропозицією передбачити у статті 362 Цивільного кодексу (переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності) положення, що усі умови договору, який вчинений з порушенням переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності, вважаються чинними, крім тих, які визначали особу попереднього покупця, що не був співвласником, оскільки надаючи співвласнику права самостійно розпоряджатися своєю часткою (стаття 361 ЦК), законодавець, водночас, у зазначеній статті встановив механізм захисту прав інших співвласників при продажу ним своєї частки, оскільки вони також можуть виявити бажання придбати її або їх може не влаштовувати особа можливого нового набувача. Тому, частина друга статті 362 ЦК надає співвласнику переважне права перед іншими особами на придбання відчужуваної частки у праві спільної часткової власності. Продавець-співвласник може продати свою частку сторонній особі, якщо інші співвласники відмовляються від права переважної купівлі або не реалізують його щодо нерухомого майна впродовж одного місяця, а щодо рухомого майна - впродовж 10 днів від дня одержання ними повідомлення. Водночас, у частині четвертій статті 362 ЦК визначені правові наслідки порушення співвласниками права переважної купівлі. У разі продажу частки з порушенням цього права, вважають народні депутати, співвласник може в межах одного року позовної давності звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Переведення на співвласника прав та обов’язків покупця, як випливає із змісту закону, здійснюється без попереднього визнання договору продажу частки сторонній особі недійсним. Співвласник не може уступити своє переважне право на купівлю частки іншим особам, оскільки таке право покликане враховувати інтереси лише співвласників, які полягають у збереженні стабільних відносин між ними (частина п’ята статті 362 ЦК).
На думку членів Комітету, досить сумнівною виглядає запропонована пропозиція передбачити у статті 387 Цивільного кодексу (право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння) положення про право власника на витребування майна, яке було знаряддям злочину, предметом контрабанди тощо, якщо воно було використано без згоди власника іншими особами, що вчинили правопорушення, оскільки це положення не враховує вимог статті 201 Кримінального кодексу (контрабанда) щодо конфіскації предметів контрабанди та частини третьої статті 465 Митного кодексу (конфіскація), що конфіскація товарів, транспортних засобів застосовується незалежно від того, чи є ці товари, транспортні засоби власністю особи, яка вчинила правопорушення.
З огляду на те, що відповідно до статті 1213 Цивільного кодексу (повернення в натурі безпідставно набутого майна), набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі, а у разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, Комітетом не підтримується й пропозиція про доповнення цієї статті положенням коли особа, яка безпідставно набула майно, у разі укладення договору про відчуження цього майна зобов’язана повернути потерпілому безпідставно набуте майно, а договір вважається недійсним з моменту встановлення права потерпілого на таке майно. Крім того, вважають парламентарії, запропоноване положення не враховує умов, за яких власник має право витребувати свою річ із чужого незаконного володіння та вимогу щодо неможливості витребування грошей і цінних паперів від добросовісного набувача (статті 388, 389 ЦК), а також загальних правових підстав визнання правочину недійсним і загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину (статті 215, 203 ЦК).
Не підтримується Комітетом й запропонована пропозиція передбачити у статті 1223 Цивільного кодексу (право на спадкування) положення, що у разі порушення права на спадкування іншими спадкоємцями (або особами, які себе такими вважають), невизнання права або його оспорювання спадкоємець має право звернутися до суду за захистом права на спадкування, способами захисту права на спадкування можуть бути способи, передбачені у частині другій статті 16 цього Кодексу, та вимоги, що випливають із порушення норм про спадкування Книги шостої, оскільки це положення не враховує загального права кожної особи на захист свого цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке закріплене у главі 3 "Захист цивільних прав та інтересів" Розділу І "Основні положення" Цивільного кодексу.
На засіданні йшлося й про те, що сумнівною виглядає і пропозиція про запровадження у статті 1283 Цивільного кодексу положення про право нотаріуса при вжитті заходів щодо охорони спадкового майна самостійно обирати особу, яка здійснюватиме функції охоронця без зобов’язання керуватися вказівками спадкоємців та призначити виконавцем одну з осіб, запропонованих спадкоємцями, рівно як і призначити іншу особу на власний розсуд, у разі якщо спадкоємці не дійшли згоди щодо особи виконавця, оскільки заходи до охорони спадкового майна можуть здійснюватися: нотаріусом, за місцем відкриття спадщини, а у населених пунктах, де нотаріуса немає, відповідними органами місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців; виконавцем заповіту, коли спадкування здійснюється за заповітом або одночасно і за законом, і за заповітом; іншою особою, призначеною спадкоємцями за законом, яка вживатиме заходів щодо охорони частини спадщини, яка спадкується за законом (частина друга статті 1283 та стаття 1284 ЦК).
Комітет також не поділяє ідею суб’єкту права законодавчої ініціативи передбачити у статті 96 Цивільного процесуального кодексу (вимоги, за якими може бути видано судовий наказ) положення, що судовий наказ може бути видано, у разі якщо заявлено вимогу про надання дозволу на виїзд дитини за кордон у цілях лікування, оздоровлення, участі у спортивних змаганнях, культурних заходах, побачення з родичами у країні їх постійного місця проживання на строк, що не перевищує одного календарного року. Комітет зауважує, що наказне провадження є одним із видів проваджень цивільного судочинства і регламентується Розділом ІІ "Наказне провадження" Цивільного процесуального кодексу. За словами народних депутатів, чинний Цивільний процесуальний кодекс передбачає процедуру наказного провадження як уособлену процедуру цивільного судочинства поряд із позовним та окремим провадженням. За результатами розгляду цивільних справ у наказному провадженні суд ухвалює судовий наказ, який є особливою формою судового рішення. На думку членів Комітету, при з’ясуванні природи наказного провадження слід виходити з того, що наказне провадження - це самостійний вид провадження цивільного судочинства, що існує поряд із позовним і окремим провадженням, якому притаманна певна процесуальна форма, і має на меті певні особливості. Так, зазначалося на засіданні: наказне провадження - це специфічна процесуальна форма захисту прав та інтересів стягувача, що спирається на документи проти сторони, яка не виконує свої зобов’язання; наказне провадження можливе тільки за певними вимогами і є процесуальною формою захисту лише тих вимог, які перелічені в законі (стаття 96 ЦПК); перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вичерпним; видача судового наказу провадиться без судового розгляду і виклику заявника і боржника; у наказному провадженні сторони мають статус заявника та боржника; у цьому провадженні не діє принцип змагальності. Тому, наголошували народні депутати, у наказному провадженні вирішення цивільної справи відбувається без розгляду в судовому засіданні та виклику заявника і боржника. Крім того, заявник не може звернутися за захистом своїх прав у загальному - позовному порядку. У позовному ж провадженні розглядається і вирішується спір про право цивільне, тобто спір про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Процесуальним засобом порушення судової діяльності по захисту прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів у позовному провадженні є позов, в якому заінтересована особа (позивач) викладає свої вимоги до передбачуваного порушника суб’єктивного права (відповідача), метою якого є відкриття провадження у справі і виникнення процесуальної діяльності, яка буде спрямована на розгляд та вирішення цивільної справи. Звертаючись до суду з позовом, позивач просить ухвалити рішення, яким здійснити захист цивільних прав та інтересів способами, передбаченими статтею 16 Цивільного кодексу. Позов, крім процесуальної сторони - вимоги до суду про розгляд і вирішення спору про право цивільне, має матеріально-правову сторону - вимогу позивача до відповідача про захист прав, свобод чи інтересів (сімейних, трудових, земельних, житлових тощо). Без спірної матеріально-правової вимоги позивача до відповідача немає позову. Таким чином, підкреслювали народні депутати, спори про надання одним із подружжя, батьками дитини дозволу на виїзд її за кордон розглядаються і вирішуються у позовному провадженні, оскільки ці спори мають вимогу позивача до відповідача про захист прав, свобод, інтересів дитини, що виникають із сімейних відносин.