З виступу
Голови Верховної Ради України В.М.ЛИТВИНА
на церемонії відкриття нового навчального корпусу
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
30 травня 2005 року
Сьогоднішній день особливий, адже поруч з історичними стінами Університету Святого Володимира звівся новітній храм ученості та книжності.
Сьогодні Київська Сорбонна приростила ще одну обитель духовності на священних дніпровських схилах. Тому для багатьох поколінь інтелектуалів, доля яких нерозривно пов'язана з Київським університетом, це справжнє свято.
Ще з часів Ярослава Мудрого в нашій землі прищепилася повага до бібліотек – храмів книжної мудрості.
Не випадково перші книгозбірні на Русі народилися у стінах головної православної святині – Софії Київської. Софійність – рідкісний дар і найвища нагорода долі – властиві і університетській корпорації, і хранителям бібліотечних скарбів.
Шлях до сьогоднішньої події був нелегким, але він пройдений з честю і символізує невпинне духовне зростання українського суспільства.
Низький уклін усім, хто мужньо й послідовно йшов увесь цей час до високої мети, адже шлях, який оминає бібліотеку, – пропащий шлях, миттєво встелений непроникним шаром історичного забуття.
З історичної арени зникали імена вождів і полководців, та пам'ять про них залишалася у книгах. Але коли горіли самі книгозбірні – це була катастрофа планетарного масштабу, адже назавжди зникали цілі культурні епохи.
Сучасні університети та їхні бібліотеки є науково-інформаційним і культурно-просвітнім ядром Української держави, центром нашої історичної пам'яті.
Тут генеруються нові інтелектуальні та культурні цінності, тут знаходиться й скарбниця документальної спадщини української нації. Ці вогнища культури і просвітництва ведуть суспільство до висот знань і духовності, до реального утвердження високих стандартів демократичної, правової і соціальної держави.
В наш час більше, ніж хліба й вугілля, ми потребуємо бібліотек. Кожному, хто відчуває в собі духовну потребу зануритися в глибини мудрості, вони дають безпомильний дороговказ у розбурханому глобальному інформаційному просторі, зберігають життєві сили рідної мови та самобутньої національної культури.
Нинішня університетська спільнота, взоруючись на духовні подвиги великих попередників, має очолити суспільно-політичне оновлення України, творчо синтезувати історичну традицію з мозаїчною сучасністю. Ви маєте сили не потонути у вирі політичних дискусій, ви знаєте ті золоті заповіді, які визначають – яким шляхом, з ким і як іти у майбутнє.
І суспільству, і владі необхідний реалізм, а не романтизм: як у оцінці самих себе, так і в очікуванні та сприйнятті оцінок нас ззовні.
Кожен громадянин нашого суспільства сьогодні має законне право знати: як розвивається наша економіка та політична система країни, від чого залежить зміцнення держави і власна економічна безпека та добробут кожної людини.
Сьогодні пересічний громадянин України все ще не знає ні планових, ні реальних показників економічного життя країни, не знає, як сбме, яким чином життя усієї країни, конкретного регіону, міста чи села впливає на його добробут чи становить загрозу цьому добробуту.
Тобто, незважаючи на сотні разів декларовані прозорість, соціальну спрямованість національної економіки, все ж доводиться констатувати наявність неперехідної стіни між державою і окремим громадянином, відчуження людини від держави як цілості.
У зв'язку з цим висновком знову актуалізується питання університетської еліти. Такої еліти, яка своїм подвижництвом творить національну й суспільну еліту, інакше самозамилування власною елітарністю й зарахування до не-еліти усіх інших, принижує гідність наших співвітчизників.
Громадяни України певні себе, своєї гідності, що засвідчили непрості дні гострої політичної кризи, коли було продемонстровано справжнє народне єднання, прагнення до очищення суспільства, політичне просвітлення народженого громадянського суспільства.
Зростання політичної активності суголосне формованій політичній культурі, що є запорукою демократичного розвитку суспільства, а також того, що надалі маніпулювати людьми стане складніше, а то й неможливо.
Людина вже не хоче бути електоратом чи виборцем, не хоче, аби його вперто не називали людиною чи громадянином, аби нехтували їхні інтереси. В цьому – велика заслуга національних університетів, які гідно відстоюють своє й загальносуспільне духовне "Я".
Духовна складова сьогодні щораз виразніше набуває ознак пріоритетності.
У цій сфері за гаслами демократизації в останні роки відбувалося руйнування інфраструктури, яка могла б забезпечити належний духовний розвиток.
Реформування освіти сьогодні не полегшило доступу до знань, а їх якість далеко не завжди адекватна декларованим самооцінкам.
В останні роки сформувався прошарок дипломованих безробітних, які свого часу повірили рекламі й обіцянкам щодо перспективності університетів, а сьогодні не можуть знайти застосування своїм знанням. І це вже соціальна проблема, а не тільки проблема окремої молодої особи.
Почувати себе людина може комфортно, коли її оточує культурне середовище, культурне довкілля, коли вона має вибір у сфері освіти, культури, інформації.
Тому розвиток економіки має забезпечувати розвиток духовності; це дві взаємопов'язані субстанції, взаємопов'язані, як два крила птаха, які забезпечують політ і скоординовані його дії.
Буття людини, її взаємини з інститутами влади, міжлюдські стосунки тоді можуть досягти гармонії, коли співвідношення між "хочу" і "можу" є прозорими і врегульованими, коли цьому співвідношенню ніщо не загрожує. На сторожі врегулювання стоять традиція громадянського суспільства і закон.
Нехай же в цих новопосталих університетських стінах формуються потужні наукові й освітні сили, які утвердять в Україні демократичну й правову державу, у якій і захищеність, і відповідальність усіх громадян перед законом є рівною.