З виступу Голови Верховної Ради України В.М. ЛИТВИНА на урочистих заходах, присвячених 70-річчю стахановського руху
27 серпня 2005 р.
Шановні Стахановці!
Шановні учасники урочистостей!
Щиро вітаю жителів і гостей славетного шахтарського міста, героїв і ветеранів шахтарської праці з 70-ою річницею започаткування масового робітничого руху, який від імені свого зачинателя дістав назву стахановського.
Історія стахановського руху – справді яскрава сторінка нашої новітньої історії. Це сплав романтичної юності з епохальними суспільно-політичними змінами, великими починами і, на жаль, такими ж великими людськими трагедіями.
Нинішній ювілей вияскравлює тріумф і біль епохи індустріалізації та утвердження соціалістичного ладу, спонукає нас ще раз осягнути істину: доля однієї людини здатна блискавично змінити долю цілого міста і запалити своїм прикладом серця співвітчизників.
Безперечно, життєвий досвід, набутий шахтарями міста і всього краю, завдячує тому молодечому запалу й максималізму, тій колосальній за своїми масштабами енергії, з якими творилася історія. Попри загальновідомий політичний контекст радянської доби велич трудових звершень і починів не потьмяніла.
Наукові й політичні оцінки стахановського руху, поза сумнівом, додають об’єктивності буремним післяреволюційним, воєнним і відбудовчим сторінкам історії, але не применшують безприкладні подвиги сотень тисяч співвітчизників, які щиро повірили в нове життя. Інакше це неминуче загрожувало б новим безпам’ятством, спрощеннями і перекосами.
Той факт, що й через 70 років суспільство вшановує шахтарський рекорд Олексія Стаханова, як і масовий рух його сподвижників, свідчить про головне – ми не впали в історичне забуття.
Водночас десятки й сотні не менш знакових подій та імен великої історії України все ще чекають про себе згадки, а відтак – і повернення до суспільної практики сьогодення. В цьому – невблаганний закон історії: одне забуття неминуче тягне за собою інше, одна завдана і не пробачена кривда спричиняється до відчуття провини, що сковує волю і творчу активність наступних поколінь.
Тож заради спільного історичного майбутнього України маємо все рішучіше позбуватися взаємних образ і претензій, адже тільки взаємодовіра та повага один до одного найкраще лікують рани, що й досі ятрять у пам’яті ровесників епохи великих перемін.
Звісно ж, стахановці, як і сам Стаханов, не в усьому були самостійними, скоріше навіть – засліплені сяйвом партійної пропаганди. Неминучими були ілюзії, але ж був щирий порив, а ще – гострий біль розчарування, як і природній страх зазнати репресивного тиску.
Водночас, це властиво для “школи життя” не тільки – і далеко не тільки – тоталітарних держав. Тож хіба не подвиг – пройшовши цю школу життя, зберегти вірність ідеалам юності, справедливо вбачаючи в них фундамент суспільної моралі та духовності, традиційного для нашого народу працелюбства заради загальносуспільного блага?
Відповідальні перед власним народом політики не мають права не зважати на соціально-економічні та політичні реалії сьогодення. А вони, ці реалії, викликають у значної частини старшого покоління, та й у молоді, не тільки романтичну ностальгію за героїчними роками трудових подвигів, але й несприйняття та недовіру до дій влади.
Випадковість це, чи закономірність? Чи означає це суто людський фактор, чи то ж це – системні вади й недоліки минулого, коли керівники всіх рівнів не несли особистої відповідальності за прийняті рішення, всіляко уникали цієї відповідальності, перекладаючи її чи то на партію, чи то на Москву!?
Сьогодні Україна, як ніколи, потребує людей відповідальних, не вражених іржею аморальності, не засліплених гонитвою наживи, господарів своєї землі, а не тимчасових пристосуванців.
Тут історичні аналоги і позитив попередніх десятиліть, “дефіцит” яких створено штучно, не просто потрібні, більше того – вони запитані. Водночас в умовах ХХІ століття навряд чи буде запитаною ідея цілковитого й беззастережного повернення в минуле, далеко не в усьому однозначно позитивне.
Вихід бачиться у невпинному світоглядному та організаційно-правовому еволюціонуванні і ветеранського, і патріотичного, і молодіжного та інших громадських рухів, у їх активному долученні до всіх сфер суспільного життя, у сміливих і навіть амбітних спробах здобути інтелектуальне та моральне лідерство на суспільно-політичній сцені.
Держава не чинить цьому жодних перешкод. Справа за тим, щоб чинні закони, як і відповідні приписи Основного Закону країни, наповнювалися реальним економічним, соціальним і духовним виміром у житті конкретної людини.
Тут є над чим працювати і Парламенту, і Уряду, і звичайно ж – міським і сільським громадам, ветеранам і молоді, які зобов’язані генерувати нові ідеї та програми загальнонаціонального масштабу, діяти “на виріст”, дивитися у майбутнє і пам’ятати про власне коріння.
Очевидно, що гордість за великі справи попередників і відчуття особистої причетності до примноження історичної слави міста і всього шахтарського регіону мають служити моральним стимулом і дороговказом нинішнім і майбутнім поколінням на шляху до вершин історичної правди, торжества демократії та економічного процвітання.
Настав час дбайливо й по-господарськи розпорядитися цим унікальним досвідом, по суті – національним надбанням, щоб повернути українському суспільству віру у великі ідеї, передусім – віру в можливість чесною і сумлінною працею творити власний добробут і забезпечувати динамічний розвиток своєї Батьківщини.
Зробити це вдасться тільки тоді, коли спільно, йдучи назустріч один одному, звільнимо свою історичну пам’ять від комплексів, стереотипів і помилок минулого. Це й стане правильним шляхом у майбутнє – усвідомленим і послідовним рухом до культурно й духовно монолітної України, частини нової об’єднаної Європи.
Наш рух до європейських стандартів життя можна справедливо розцінювати як стрижень національної ідеї, яка духовно мобілізує український народ, стимулює проведення важливих структурних реформ, здійснення широкої модернізації промисловості, сільського господарства, науково-технологічного комплексу.
Головним завданням сьогодення є консолідація українського суспільства. Нова й процвітаюча Україна не повинна ділитися за мовною, релігійною чи будь-якою іншою цивілізаційною ознаками.
Нехай на Сході України і далі не втрачає своєї сакральної сутності стахановський рух, як на Заході – героїчні національно-визвольні змагання.
У розмаїтті етнополітичних і етноконфесійних ідей, культурно-освітніх і наукових цінностей вбачаємо могутній поштовх для культурного, інтелектуального розвитку й самореалізації всіх народів, що населяють сьогоднішню Україну. Не усвідомлювати цього – означає втратити віру у свої сили, як і наш віковий хист до плідного міжцивілізаційного діалогу.
Ми віримо у велике майбутнє кожного регіону, які складалися історично, віками карбували свої виразні й привабливі профілі, творячи єдину Україну в її багатоманітності.
Роль Луганщини і Стаханова, які упродовж десятиліть успішно виконували місію братерського єднання у єдиній шахтарській сім’ї різних народів і національностей, великою мірою визначальна. Тим більшою ця роль стає сьогодні, коли шахтарський край дістає історичний шанс стати потужним осередком економічного зростання, національно-культурного взаємозбагачення, миру, соціальної стабільності та демократії.
Тож нехай молодь Стаханова разом з ровесниками Львова, Києва й Донецька стане творцем великого майбутнього України. Молодим, енергійним і сповненим пам’яті про славне минуле свого краю випала честь розбудовувати країну у ХХІ столітті, примножувати інтелектуальний і трудовий потенціал країни, творчо розвивати заповіти духовних батьків і вчителів українського народу.
Переконаний, що новому поколінню стахановців вдасться збудувати процвітаючу Україну, яка стане у ХХІ столітті країною усталеної демократії і добробуту кожної людини.
Бажаю стахановцям усіх поколінь віри у власні сили, життєвої енергії, оптимізму, добра і благополуччя.
Сердечно вітаю вас з Днем шахтаря!