Текст виступу Голови Верховної Ради України, голови Народної аграрної партії України Володимира Литвина на другому етапі VI з’їзду Народної аграрної партії України.
“Шановні делегати і гості з’їзду!
У “Передньому слові” до першого тому “Збірника “Хліборобська Україна” В.Липинський дав надзвичайно ємкий, образний і повчальний аналіз нашої історії середньої та нової доби:
“Подивімся на історію України. Приходять в дикі, запущені степи перші піонери – “романтики”. Відвагою і працею заводять перше господарство, одкривають землю, молоком і медом пливучу. На запах цієї землі вилазять зараз із своїх нор “практики”. Вони усувають “романтиків”, починають палити ліси на поташ, заводять на Україні анархію і безладдя і кінчають свою “практичну політику” руїною. За якийсь час “відродження”. Знов піонери-романтики, що задумують велике, “щоб Русь знову стала Руссю”, що мрію про Великого гетьмана в свому серцю леліять. “Практики” сидять тоді по “спілках” з гнобителями, сміються з шалених дум і кплять з “романтиків”. Починають здійснюватися мрії – і ролі міняються. Геть романтиків – до практичної політики.
І козаччина Богдана Хмельницького перемінюється в “малоросійських” блюдолизів, Мамаїв-вошобойців і ліврейних лакейчуків. Великі замисли Рутських вінчаються “доместикованою” унією. З незалежної України робиться УСРР. З гетьманської ідеї – скоропадщина (...). В тім, що сталося у нас, нема нічого нового, специфічного. Маємо ще одну, типову для України перемогу типу примітивного реаліста над типом ідеаліста”. (Кінець цитати).
Цим можна було б і обмежитися, якби йшлося лише про необхідність стислої та вичерпної характеристики української сучасності. Адже ми висмоктані і виснажені розлогими розмовами, за якими слова вже втратили свій первісний, та й взагалі будь-який зміст. І великою помилкою є думка, що чим більше говоримо, тим краще нас розуміють. Нічого подібного!
Разом з тим, 12 років незалежності – цілком достатній період для того, щоб остаточно визначитися з сенсом нашого існування. Інакше є загроза зворотних і необоротних процесів.
Так, незаперечним є той факт, що Україна утвердилася як держава. Але так само незаперечно й інше: люди не усвідомили і не відчули, що державний суверенітет – це добре для них, для країни. І насамперед в економічному та соціальному вимірах.
Цілком очевидно, що це істотно впливатиме на перебіг та спрямованість президентської кампанії, результати якої багато в чому визначатимуть (у свою чергу) перспективи України. Не випадково вже на самому старті її намагаються звести до такого собі двобою, герцю двох начебто взаємовиключних сил – провладних і народних.
Вже один цей факт, не кажучи про те, що свідомо звужується політичне поле, несе в собі величезну загрозу деструктиву, протистояння та поглиблення розколів за багатьма чинниками – політичним, територіальним, релігійним, національним і людським.
Тому не можна допустити, щоб вибори та торжество одного з кандидатів обернулися поразкою для країни, поразкою для її громадян.
Вибори повинні консолідувати, а не розсварити народ, Україну.
У свою чергу кандидати не повинні вибудовувати перспективу України не далі, ніж до 31 жовтня 2004 року.
Відтак сьогодні якраз той час, коли партії та політики, і у цьому Народна аграрна партія України повинна показувати приклад та задавати тон, мають говорити про базові суспільні цінності, про те, що дало б можливість відродити, повернути та утвердити увагу й повагу до праці, права і людської гідності, про об’єднавчі ідеї, про те, що, врешті-решт, допоможе нам стати єдиною, великою нацією. Причому віднині і назавжди.
У цьому контексті слід зазначити, що ще М.Грушевський обстоював ідею Великої України, спираючись на історичне, особливе моральне покликання української нації. В роботі “На порозі нової України: Гадки і мрії” він писав: “Обставини так зложились, що великі завдання і досягнення стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не територією, чи богатством, чи пануваннєм над иньшими, а велику ...соціально-моральними вартостями... Сеї величини я їй бажаю й прагну, иньшої – імперіалістичної, чи мілітаристичної не хочу ні трохи, вважаю її небезпечною спокусою. Коли хочу для України й економичної сили, й мілітарної, й культурно-інтелєктуальної, то для того тільки, щоб була вповні осягнена й забезпечена можливість того морально-соціального розвитку...”
Чим це не національна ідея, над формулюванням якої ми вже стільки і так болісно б’ємося? Чим не консолідуюча формула для народу і держави?
Збереження національної незалежності і територіальної цілісності, єдність і соціально-духовна згуртованість на основі власних та загальноцивілізаційних ідеалів і чеснот, динамічний економічний розвиток, благополуччя всіх громадян, реалізація свого національного інтересу у світовому середовищі – ось її складові.
Осмислення таких факторів, як і усвідомлення сутності та призначення України, українського народу й кожного громадянина, повинно відбутися саме зараз, на переломному етапі нашого розвитку. При цьому для всіх, а надто для простих людей національна ідея не має нагадувати горизонт, що постійно віддаляється.
На моє тверде переконання, базовою основою формули національної ідеї повинна стати ідея землі у широкому її розумінні – як постійна величина, що визначає сенс існування людини й усього народу, спосіб його самоорганізації.
Не випадково кажуть, що люди – це вершки землі, а гасло “Земля і Воля” – одвічне. І незабаром воно набуватиме усе більш стратегічного та, без перебільшення, глобального виміру.
Відтак, партія, яка вибудовуватиме свою політику саме на цій основі, завжди буде мати перспективу, завжди буде самодостатньою силою, завжди буде говорити від імені народу ключове, золоте слово.
Такою партією може і повинна стати Народна аграрна партія України. За умови, якщо ми усвідомимо себе політичною силою і почнемо працювати – зосереджено, осмислено, відповідально, з орієнтацією на конкретний результат.
Нам, як жодній іншій силі, належить природно і логічно стати своєрідним єднальним центром політичного життя сучасної України. Це диктується самою природою - Народна аграрна партія, будучи партією порівняно молодою, водночас має відображати багатовікові, традиційні ментальні інтереси переважної частини населення цієї землі.
Найширшим і найголовнішим нашим завданням повинні стати серйозні зусилля, спрямовані на культивування у свідомості громадян їхнього уже державного статусу.
Ніхто не збудує нам держави, якщо не збудуємо її самі. І ніхто не витворить нації, якщо самі не схочемо стати нею.
Шановні учасники з’їзду!
Надзвичайна, надмірна персоніфікованість політики в Україні, її триваюча залежність від першої особи обумовлюють те, що вибори – це завжди момент істини, завжди намагання людей побачити, відчути й зрозуміти, що буде завтра і чого від цього завтра чекати. Це надія на те, що їхніми проблемами, почнуть, нарешті, перейматися ті, кому це належить, що їхні тривоги й сподівання буде почуто.
А тому для нас було б неприпустимою легковажністю обмежитися на з’їзді тільки формальною підтримкою кандидата. Ми повинні водночас принципово й відповідально визначити дальшу лінію своєї партії, її місце та роль в суспільстві на основі об’єктивної оцінки всього, що відбувається в країні, та завдань, які ставимо перед собою.
Насамперед це стосується економічної сфери. Як відомо, економіка України зростає з 2000 року. І сьогодні ми посідаємо за темпами економічного розвитку перше місце серед країн Східної Європи.
Але разом з тим не можна не брати до уваги таке. Вражаючі на перший погляд результати досягаються здебільшого за рахунок експорту, і в основному сировини, що ставить під сумнів ефективність, а головне, перспективність, тривалість позитивної дії нинішньої моделі економічного розвитку.
По-друге, конкурентоспроможність української продукції багато в чому забезпечена і підтримується дешевизною робочої сили. Частка оплати праці в структурі ВВП з 2002 року не перевищує 14 відсотків і має тенденцію до дальшого зниження.
Не менш показовим є і такий факт: цього року питома вага заробітної плати в ціні промислової продукції складає 11 відсотків, а сільськогосподарської – до 4 відсотків, тоді як у 1991 році на неї припадало відповідно до 24 та 14-15 відсотків.
І це за умов, коли головним джерелом доходів української сім’ї є саме зарплата. Тому цілком закономірно, що розмови про великі економічні успіхи викликають в людей роздратування, у кращому разі – нерозуміння.
А тепер давайте поглянемо, як і за що живе ця пересічна українська сім’я, яке її соціальне самопочуття.
До відома скажу: сьогодні у нас налічується 17 млн. 613 тисяч сімей-домогосподарств: 12 млн. – у містах і 5,6 млн. – на селі. Середній склад кожної з них – 2,6 особи.
Минулого року одне домашнє господарство отримало в середньому 633 гривні грошових доходів за місяць: у містах – 683, у сільській місцевості – 526. Тоді як прожитковий мінімум на одну людину на цей рік визначено у розмірі 362 гривні.
При засудженій усіма командно-адміністративній системі основним і фактично єдиним джерелом доходів громадян були зарплати та пенсії. А в незалежній Україні мали створити “ефективного власника” та забезпечити йому нові джерела доходів.
Що ж маємо? У структурі доходів домогосподарств заробітна плата і пенсії складають разом 75 відсотків від усіх доходів (56 відс. – зарплата, 19 – пенсії). А “нові джерела” дають до бюджету сім’ї аж 6,4 відсотка, у тому числі 4,2 – від підприємницької діяльності та ще 1,2 (8 гривень на місяць) - від власності (дивіденди від акцій та цінних паперів, відсотки за вкладами, надходження від здачі майна в оренду).
Очевидно, що за таких умов сподіватися на швидке становлення середнього класу було б передчасно. Як і загалом на динамічний та стабільний поступ країни.
На що ж спрямовує грошові витрати середня українська сім’я? Практично все - понад 93 відсотків – іде на поточне споживання: продовольчі і непродовольчі товари та оплату послуг.
Отже, жорстока і сумна реальність для більшості людей – це боротьба за виживання, причому особливо в сільській місцевості. Це – бідність, яка у реальному обчисленні виглядає так: торік доходи, менші за прожитковий мінімум, були у 77,4 відсотка, або 13 млн. 628 тисяч сімей, в яких налічувалося 39 млн. громадян України.
Середньодушові грошові доходи від 60 до 180 гривень в місяць мали 37 відсотків, а в сільській місцевості – більш як 57 відсотків домогосподарств. І лише 3 млн. 597 тисяч сімей (7 млн. 445 громадян) могли собі дозволити витратити більше, ніж 360 гривень в місяць на одного свого члена.
З поглибленням матеріального розшарування суспільства нарощується загроза соціальної нестабільності.
А чи може бути інакше, якщо десять відсотків найбільш забезпечених сімей витрачають на себе в 11 разів більше, ніж десять відсотків найменш забезпечених родин?
Це загальноприйнята методика таких порівнянь. Якби ж узяти і співставити, скажемо так, крайні фланги цієї статистики, то контраст був би на кілька порядків разючішим.
На зазначений заможний прошарок припадає понад 27 відсотків від загальних витрат сектора домогосподарств України. А на десять відсотків найбідніших сімей залишається всього 2,5 відсотка, і, повторюю, практично все це поглинають харчування та найбільш необхідні платежі.
Такий розрив із року в рік збільшується зі зростанням тіньового сектора вітчизняної економіки. А чому - гадаю, всім зрозуміло. Як зрозуміло і те, що за даних обставин внутрішній попит на продукцію та послуги у нас набагато поступається перед зовнішнім: у 2002 році за рахунок внутрішнього ринку було створено 44,9 відсотка ВВП, у 2003-му - лише 41,4 відсотка.
Торік зростання товарного експорту у півтора раза випереджало приріст обсягу роздрібного товарообігу. Тобто темпи розвитку внутрішнього ринку значно відставали і відстають від темпів збільшення ВВП. Така ж тенденція спостерігається і в першому півріччі цього року.
Закономірно постає питання: на кого і для чого працює національна економіка?
Лише на зарубіжного споживача? То чи варто тільки заради цього так активно занапащувати природу і землю в тому числі, витрачати величезні енергетичні та людські ресурси, які йдуть на виробництво чорних металів і мінеральних добрив, напівфабрикатів – тобто продукції, абсолютна більшість якої реалізується за межами країни?
Чи, може, наша економіка має все-таки працювати на свого головного і єдиного конституційного власника – на український народ?
Нашій партії треба невідкладно, вже сьогодні, наполягати і настійно добиватися переорієнтації державної політики на народний вектор, на народну спрямованість розвитку країни.
Основні складові цієї стратегії бачаться такими. Необхідно:
- сформувати держбюджет на наступний рік на основі чітко визначених пріоритетів і нарощування його обсягу до 100 млрд. гривень;
- підвищити мінімальну заробітну плату до прожиткового мінімуму та відповідно збільшити пенсії;
- подвоїти витрати на охорону здоров’я;
- створити і задіяти ефективну модель економіки на основі продуктивного використання національних ресурсів – праці, землі, капіталу, підприємницького хисту, економічної свободи та ініціативи людей;
- покласти край штучному самоусуненню держави від активної ролі у відтворювальних економічних процесах;
- подолати небезпечні тенденції регіональної диференціації, зокрема поглиблення диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів;
- змінити принципи організації влади на місцях, розширити повноваження органів самоврядування для активізації народної ініціативи та мобілізації місцевих ресурсів в інтересах прискорення розвитку територій і всієї держави.
Окремо й акцентовано слід сказати про кричущу потребу в зміні підходів до обернення державної власності у приватну. Адже суспільство найбільше надломилося, розшарувалося і поляризувалося саме у процесі приватизації та через її наслідки. На приватизації, а точніше – на прибраній до їхніх рук народній власності, постало до десятка людей, чиї багатства сьогодні співставні чи не з половиною річного бюджету України.
Шановні колеги-однопартійці!
Основоположна теза “Земля. Народ. Україна”, яка по суті має визначати політичне обличчя Народної аграрної партії, змушує нас, просто прирікає говорити про стан справ на селі з граничною відвертістю. А він, цей стан, є оцінкою наших спільних зусиль і вироком їм та їхнім результатам.
Не буду вдаватися до опонування співцям аграрних реформ, які вже побачили крізь своє світосприйняття, що жити на селі стало краще, жити стало веселіше. Як не буду і піднімати вже загалом відому статистику, щоб зайвий раз не ятрити виразки й рани в людських душах.
Глибока системна криза – іншого визначення нинішнім процесам на селі та ситуації в АПК бути не може. Це однозначно.
Відтак пора, давно пора відходити від констатацій, відстороненості та умоглядних розмірковувань, ставити на порядок денний чи не найгострішу з загальноукраїнських проблем – проблему захисту землі та людей, які на ній живуть і працюють.
Про що йдеться? Насамперед про те, щоб:
1. Підтримати та нормалізувати умови існування, активізувати життєвий імпульс на селі. Зупинити руйнівні процеси, не дати перетворити село на резервацію, де поступово згасають старші люди і спиваються, деградують молодші.
Забезпечити суцільну диспансеризацію сільських жителів, надати їм усю необхідну медичну допомогу. Пам’ятаймо, що на одного працюючого в сільській місцевості нині припадає до п’яти пенсіонерів.
2. Утворити при главі держави координуючий орган з широкими повноваженнями для невідкладного і комплексного розв’язання проблем аграрного сектора, подолання його кризи.
3. Провести інвентаризацію у всіх господарствах, у кожному селі і на цій основі визначити невідкладні індивідуальні заходи, яких вони потребують.
Визначити у кожному районі мережу реально працюючих господарств, які могли б “втягти” у процес відновлення ефективної роботи інших. У разі потреби надати необхідну підтримку та сприяння становленню таких “точкових” господарств. Посилити увагу до фермерства та приватних господарств.
4. Здійснити повну інвентаризацію земель для отримання реальної картини того, скільки землі є загалом і які землі належать державі, знаходяться у приватній, колективній чи комунальній власності. Невідкладно здійснити кадастр земель.
5. Забезпечити неухильне і безумовне дотримання чинного законодавства щодо питань АПК та соціальної сфери села. Систематизувати законодавство у цій сфері і вийти на розробку та прийняття Аграрного кодексу України.
Передбачити у державному бюджеті на 2005 рік виділення аграрному сектору не менше 10 відсотків від загальної суми видатків.
6. Посилити увагу до питань екології, культури землеробства. Усвідомити й враховувати в роботі загрозу нівечення українських земель, знищення їхньої родючої сили. Адже землю також можна убити.
Розширити виробництво органічних продуктів без застосування пестицидів, добрив та стимуляторів росту, що може стати вагомою експортною статтею України за умови правильної і своєчасної сертифікації цієї продукції.
7. Розглядати село і підходити до нього як до носія національного генетичного коду, української ідентичності, духовності й культури народу.
До останнього хочу привернути особливу увагу, оскільки лінгвістична експертиза програмних документів українських партій не може не викликати подив з такого приводу: серед 200 найчастіше вживаних у них слів немає таких, як “Бог”, “Любов”, “Щастя”, “Совість”, “Порядність”!
Усвідомивши, взявши до уваги та сприйнявши як спонукання до дії ці та інші позиції, гарантом реалізації яких має виступати Народна аграрна партія, можна ставити стратегічне завдання - завершити протягом найближчих двох-трьох років програму земельної реформи.
Сучасний агропромисловий комплекс України може щорічно збільшувати виробництво своєї валової продукції на чверть за умови, якщо держава створить сприятливі умови для інвестування в цю галузь.
Потрібно якомога швидше сформувати законодавчу базу системи управління комерційними ризиками як товаровиробників, так і тих, хто постачає селу матеріальні ресурси чи реалізує сільськогосподарську продукцію.
Серед інших невідкладних завдань – сформування ринку лізингових послуг, який має бути рушієм і прискорювачем технічного переоснащення сільськогосподарського виробництва.
У цьому ж ряду - створення системи іпотечного фінансування, необхідних дворівневих фінансових установ, спроможних задовольняти потреби сільськогосподарських підприємств у дешевих довгострокових кредитах.
Запровадження таких механізмів дасть змогу поповнити обігові та основні капітали. А їх нестача, як засвідчують розрахунки, сягає 10-12 та 120-140 млрд. гривень відповідно.
Головним джерелом поповнення коштів має бути банківська система, яка за рахунок суттєвого підвищення ліквідності агропромислового комплексу та можливості зовнішнього залучення довгострокових дешевих ресурсів повинна значно знизити їх вартість та спростити процедуру отримання.
Керівникам та фахівцям, усім працівникам агропромислового комплексу – як, зрештою, й інших галузей та секторів нашої економіки - потрібно навчитися виробляти ту продукцію, яку можна швидше і легше реалізувати з найкращим фінансовим результатом. Практика “сію те, що родить, а держава нехай думає, де його подіти” має безповоротно відійти в минуле.
У держави немає і в найближчі роки не буде достатньо коштів для того, щоб повністю викуповувати надлишки виробленої продукції. А спроби фінансових чи товарних інтервенцій у неповному до реальних потреб обсязі призведуть лише до того, що одні суб’єкти господарювання незаконно збагачуватимуться, а інші – навпаки, банкрутуватимуть або у кращому разі опинятимуться у скрутному становищі.
Тобто це не стабілізує ринок, а створить умови для корупції та інших зловживань.
За нинішніх умов, до завершення формування ф’ючерсного ринку, більш реальним є застосування практики закупівель сільськогосподарської продукції за заставними цінами. Зауважимо, що факт існування ф’ючерсного ринку – один з невід’ємних атрибутів ринкової економіки.
Слід усвідомити, що намагання зберегти стару систему управління, в основі якої збільшення бюджетних коштів для часткових дотацій на матеріальні ресурси, або держзамовлення на частину сільськогосподарської продукції через встановлення квот, рознарядок, дозволів або необгрунтовану фіксацію цін – це призупинення розвитку, це втрата конкурентоспроможності та інвестиційної привабливості сільськогосподарського виробництва.
Тільки сучасна і прозора для національних та іноземних інвесторів інфраструктура аграрного ринку з високим ступенем лібералізації стосунків між окремими її суб’єктами може стати запорукою реалізації потужного потенціалу агропромислового комплексу України. Протягом п’яти-семи років ми змогли б реально потроїти валове виробництво продуктів харчування, забезпечивши біологічні потреби в харчуванні власного населення удвічі проти нинішнього рівня, та збільшити їх експорт.
Головна передумова ефективної реалізації цього потенціалу – послідовні, цілеспрямовані і зважені політичні рішення, які гарантували б незворотність курсу на формування сучасного аграрного ринку та його інтеграцію у глобальну світову систему господарювання.
Особливу продуманість та ефективність слід забезпечити державній політиці підтримки розвитку вітчизняної аграрної науки, відновлення її позицій на світовій арені та впровадження досягнень у сільськогосподарське виробництво.
Аграрні наукові установи не повинні існувати лише як інструмент чи механізм надання наукових ступенів та відзнак.
І загалом кадри, їхній професіоналізм, відповідальність і, зрештою, їхні совість та порядність – без перебільшення, магістральна, доленосна проблема для села.
У зв’язку з цим дозволю собі навести такий приклад. Після падіння Берлінської стіни розвалилися й підвалини соціалістичного сільськогосподарського виробництва у Східній Німеччині. Його враз, одномоментно не стало - ні колективного, ні приватного.
Що тоді зробила правляча політична еліта ФРН? Насамперед – взяла на себе відповідальність за проведення реформ у цій сфері. Проведення у стислий термін – за п’ять років і у порівняно простий спосіб. В аграрний сектор Східної Німеччини було направлено близько тисячі висококваліфікованих фахівців – активістів партії ХДС-ХСС - на керівні посади в районній та обласній ланках. Вони й відіграли ключову роль у прискоренні адаптації сільськогосподарського виробництва до умов ринку без соціальних катаклізмів.
Як можна судити з нинішнього стану справ, цей партійний загін успішно і сповна виконав свою історичну місію, причому, як і намічалося, за п’ять років.
А от нам, на жаль, не вистачило і 12 років. Не вистачило тому, що не знайшлося політичної сили такого рівня відповідальності, принциповості та компетентності. Інакше з 25 тисяч випускників аграрних навчальних закладів Мінагрополітики на село поверталися б не 2 мізерних відсотки, а всі сто. Тому й немає кому пристосовувати АПК до ринкового життя. А щодо вмілих, добросовісних керманичів благополучних і “живих” сільгосппідприємств, то це скоріше винятки, які лише підтверджують невеселе поки що правило.
Підкреслимо ще раз: починати треба з найголовнішого – людей, кадрів, які справді вирішують усе – не треба боятися цієї ємкої формули. Бо якщо не повернемо за короткий час на село відповідального керівника й організатора, знаючого і вмілого фахівця – воно не підніметься з колін, не вирветься з боргових лабет.
Зробити це, повернути селу освіченого агронома, механізатора, ветеринара, економіста – справа честі й сумління Народної аграрної партії.
Таке поповнення треба шукати і знаходити на біржах праці, під базарними наметами, у міських малосімейках, гуртожитках, “гостинках” – скрізь, куди їх занесли неласкаві вітри поспішних і не завжди продуманих новацій.
Такі кадри треба зацікавлювати, переконувати, впрошувати, але повертати – за всяку ціну. Бо саме вони здатні влити в село свіжу кров, вдихнути в нього життя, стати рушієм перемін, що виведуть на нові економічні, соціально-культурні і демографічні орбіти.
А за великим, може, й найбільшим рахунком – наші зусилля, наша праця у цих напрямах повинні підтримати змучені людські душі, повернути в них віру й надію, впевненість у тому, що Україна живе і буде жити краще, заможніше, красивіше. І що її багатство, сила і краса приростатимуть саме селом.
Шановні делегати!
Схвалюючи рішення партійних організацій про підтримку кандидатури Прем’єр-Міністра України В.Януковича на посаду Президента України, ми повинні виходити з упевненості, що він поділяє наше бачення ключових та актуальних суспільних проблем, розглядає їх розв’язання як програму нашої спільної діяльності з широким залученням до цієї роботи представників Народної аграрної партії в органах державної влади усіх рівнів.
А власне передвиборчу кампанію нам слід розглядати не як період змагань між різними політичними силами за принципом “хто кого перекричить”, а як привід та можливість для активізації конструктивного суспільного діалогу, відпрацювання та апробації нових програмних засад партії, організаційного її зміцнення та примноження рядів, як важливу репетицію перед парламентськими виборами 2006 року.
У першому кварталі наступного року варто було б провести програмний з’їзд та прийняти новий статут партії. Це повинен бути народний документ.
Ми повинні вийти на побудову впливової парламентської партії європейського зразка. Для цього теж треба тонко відчувати глибинну сутність народного життя, чутливо вловлювати думки, прагнення і настрої людей. А також, що не менш важливо, враховувати це у чітких, близьких і зрозумілих їм програмних засадах, цілях та гаслах.
Це важливо завжди, а сьогодні - особливо. Бо дедалі зримішими і відчутнішими стають відчуження, дистанціювання значної частини народу від держави і влади, поділ суспільства на дві категорії: “ми” – тобто народ і “вони” – тобто влада та кланово-олігархічні групи, які привласнили народні багатства і намагаються підпорядкувати країну своїм приватним, егоїстичним інтересам.
З огляду на це, і не тільки на це, Народна аграрна партія має сьогодні історичний шанс прокласти третю – центристську лінію на політичній карті країни, заявивши про себе як про партію патріотів-державників, як про партію, чиї позиції не зміщуються лівіше серця і правіше здорового прагматизму та здорового глузду.
Як про партію, політичним символом і геральдичним знаком якої є довіра, розуміння та підтримка народу.
Нам потрібно консолідувати свої організації, обстоювати не тільки партію, а й кожного її члена чи прихильника, а за великим рахунком – весь український народ.
Не менш важливо налагодити міжпартійну співпрацю – в Україні та за її межами. І тут напрошується суттєве, на мій погляд, доповнення. Час уже переглянути усталену практику, за якою Україну репрезентували на міжнародній арені переважно, а то й виключно, лише ті, кому це належить за посадою. Не маю сумніву – і, сподіваюся, ви з цим погодитеся - що інструментарій таких зв’язків, контактів та співробітництва може і повинен істотно розширитися за рахунок політичних партій, їхніх можливостей.
Давайте, шановні однопартійці, теж покажемо у цьому приклад. І загалом Народна аграрна партія повинна розсувати горизонти своєї діяльності, переростати ті вузькі галузеві межі, які для неї були визначені свого часу і в які її намагаються загнати знову.
У тому числі, на превеликий жаль, і не без нашої власної допомоги.
Не є великим секретом, що декого дратує перетворення Народної Аграрної партії України у повноправного і впливового суб’єкта політичного процесу та суспільного життя, що з нею вже потрібно рахуватися, а її керівників уже не можна кликати лише для “освячення” якого-небудь рішення.
Та про що вже говорити, коли рішення V з’їзду та першого етапу VI-го – підкреслю: рішення з’їзду, а не голови - щодо виконання народними депутатами статутних вимог своєї ж партії обернулися спробами шантажу, розтягування й розвалу деяких партійних організацій.
Так от, однозначно і без варіантів: що-що, а Народна аграрна партія приватизації не підлягає.
Шановне товариство!
За складністю завдань, за гостротою проблем, вимог та викликів нинішній етап нашої історії і нашого життя не має, мабуть, аналогів у теж-таки досить непростому минулому. А це означає, перш за все, що працювати нам усім разом і кожному зокрема треба буде важко, напружено і без будь-яких скидок та поблажок.
У народі про це кажуть просто і дохідливо: працювати, тягти воза, як воли.
Гадаю, ніхто не буде у претензії за таке порівняння. Бо якщо пригадати, то на волах колись трималося все селянське господарство - від поля до комори, статків у хаті та хліба на столі. Ми сьогодні повинні стати такими будівничими волами України.
Бажаю вам і собі, щоб наша партія зуміла реально наблизитися до такої ролі і такого місця у політичному та суспільному житті.
Дякую за увагу”.