ВЕДУЧА. Говорить Київ, 15 година.
Сьогодні Національне радіо відзначає 80-річний ювілей.
1924 року в Харкові, тодішній столиці України, сталася виняткового значення подія. Із малопотужного передавача, сигнал якого виходив вже далеко за межі міста, заговорило радіо. Точніше, прозвучав і був прийнятий в міських клубах концерт державного музичного квартету імені Вєльома.
За 80 років Українське радіо виросло у потужну, національну радіокомпанію.
Сьогодні з нагоди ювілею Голова Верховної Ради Володимир Литвин завітав на Українське радіо, де відвідав нові студії мовлення, ознайомився з творчо-виробничим процесом підготовки радіопрограм, поспілкувався з колективом Національної радіокомпанії. Володимир Литвин також привітав працівників зі святом, вручив парламентські нагороди і дав інтерв’ю. Спілкувався з Головою парламенту Анатолій Табаченко.
ТАБАЧЕНКО А. Українському радіо – 80. Його історія, це і часточка історії нашої Батьківщини і Ви, Володимире Михайловичу, очевидно, добре пам’ятаєте ті часи, коли радіо було головним джерелом інформації, насамперед, в таких місцях, де проходила ваша юність, ваше дитинство. Очевидно, в вашій батьківській хаті, в селі на Житомирщині, теж був радіорепродуктор. Ви пам’ятаєте, якими тоді були передачі?
ЛИТВИН В.М. Дуже добре пам’ятаю, тому що це був основний засіб для отримання інформації і, я сказав би, основне джерело культури, високої культури. Оскільки спочатку в центрі села на стовпі була прикріплена єдина тарілка і я туди бігав слухати спектаклі. Хоча й страшно бувало увечері, але тим не менше, цікавість перемагала, і ми з собакою були такими собі невидимими глядачами дійств, які розгорталися через радіо. Це було незабутньо і, я думаю, це й прищепило мені любов до театру, до високого слова, до української літератури, зрештою, до історії.
Дещо пізніше у нас уже в кожного була радіоточка. Я і зараз пам’ятаю, якою вона була ця радіоточка. І мені завжди дуже хотілося залізти в радіо і дізнатися, як же там вміщаються люди, що їх так багато. Тим не менше, спроби мої здійснити таку операцію закінчилися невдало, певним побиттям, оскільки потрібно було ремонтувати радіоприймач. Як зараз бачу: світлиця, зима, натоплена торфом хата, ми сидимо під грубкою на бідонах із закваскою, які застелені кожухами, фуфайками і рядном. Вони заміняють нам лаву, ми всією сім’єю слухаємо ту чи іншу передачу. Найчастіше, це був “Театр біля мікрофона”. Я не знаю, як тоді ця рубрика називалася.
ТАБАЧЕНКО А. Так і називалася, “Театр перед мікрофоном”.
ЛИТВИН В.М. І це, фактично, було в кожній сім’ї, оскільки про телебачення ми тільки мріяли, воно прийшло набагато пізніше до нас в село, тому що тоді ще й постійного джерела освітлення не було. Забезпечувалося освітлення через двигун, який на машинній станції розміщувався, точніше у машинному парку. Тому для мене радіо це все. І сьогодні це чи не єдине джерело інформації для дуже і дуже багатьох людей. Зараз люди вивішують це радіо на вулицю, оскільки вони порядкують по господарству і слухають передачі, вірять, сумніваються, сподіваються на те, що ми забезпечимо краще життя, що люди стануть жити краще, більшими пенсії стануть і першу звістку вони про це отримують від радіо. Тому що не секрет, що люди на селі, які мають мізерні пенсії, економлять на всьому. Я думаю, в багатьох випадках це особливо виявляється в тому, як бережливо вони ставляться до освітлення і нерідко змушені лягати спати, коли кури на сідало сідають і коли темніє на вулиці, але при цьому радіо працює.
ТАБАЧЕНКО А. Володимире Михайловичу, нам, працівникам Українського радіо, та, я думаю, й радіослухачам, було б цікаво почути вашу оцінку ролі і місця радіо, Українського радіо у житті нашого суспільства. Адже Національна радіокомпанія не лише інформує, розважає, навчає радіослухачів. Національна радіокомпанія є своєрідним місточком між різними гілками державної влади і народом. Ви відчуваєте ось саме цю роль Українського радіо?
ЛИТВИН В.М. Відчуваю, тим більше, що наше життя є надто політизованим і сьогодні всі, від малого до великого, цікавляться політикою, тим, що відбувається в парламенті, у президентських структурах, в уряді.
Відтак, я думаю, що на тривалий період радіо буде виступати головним посередником між державою і суспільством, і забезпечувати, в тому числі, і зворотній зв’язок для того, щоб влада більш адекватно реагувала на суспільні запити, на суспільні потреби і відчувала те, чим живе суспільство, людина, на що вони сподіваються і які проблеми потрібно розв’язувати.
Тому я думаю, що у нас є невиправдано забуте, чи занедбане, точніше сказати, проводове радіо, яке для багатьох людей є чи не єдиним джерелом інформації. І нам потрібно це джерело інформації зберегти, приростити. А відповідно, увага з боку держави до потреб власне радіо повинна бути на порядок вищою.
ТАБАЧЕНКО А. Володимире Михайловичу, Українське радіо хоч і провідний інструмент реалізації державної інформаційної політики, але ж, звичайно, далеко не єдиний. І, от цікаво, з вашої точки зору, у цій важливій справі – реалізації державної інформаційної політики, що сьогодні є головним?
ЛИТВИН В.М. Я думаю, насамперед, люди повинні мати можливість широкого доступу до засобів масової інформації для того, щоб отримувати повну, вичерпну інформацію, в тому числі альтернативні точки зору і альтернативні думки.
Сьогодні ж люди часто розгублені і не знають, як оцінити ту чи іншу подію, коли вони звикли довіряти офіційним засобам масової інформації. Раніше отримували одну точку зору. А нині, коли є можливість почути декілька точок зору, їм важко виробити власну позицію.
Як мені здається, потрібно поставити справу так, щоб люди отримували інформацію, а не готові рецепти. І щоб інформація кликала їх до роздумів і щоб вони могли виробляти власне бачення, власну позицію. І тоді саме такий плюралізм забезпечить вироблення єдино правильних рішень, єдино правильної позиції, єдино правильного підходу. Тоді люди будуть співучасниками тих рішень, які приймаються сьогодні на державному рівні.
ТАБАЧЕНКО А. Володимир Михайлович, а пригадайте початок 90-х років, такі популярні передачі Українського радіо як “Політична студія”, в яких, зокрема, брали участь і ви. Ви тоді були частим гостем на Хрещатику, 26, виступали по радіо як політолог, як коментатор.
Скажіть, будь ласка, а чим для вас була цікавою оця робота на радіо?
ЛИТВИН В.М. Це була величезна школа. Я пам’ятаю свій перший вихід в ефір. Пам’ятаю те відчуття страху, величезного хвилювання, величезної відповідальності. Страх минув, але хвилювання і відчуття відповідальності залишились назавжди. Здавалося б, буденне вже явище входити до сесійної зали, розпочинати засідання, але те перше відчуття, яке тут я відчув, супроводжує мене все життя і це дисциплінує.
Тому хотів би скласти щиру подяку тим людям, з якими мені довелося починати і працювати. Це майстри своєї праці, подвижники, які не дивлячись на проблеми, які у той час були із заробітною платнею, тим не менше працювали чесно, сумлінно і, я б сказав – навіть самовіддано.
Хотів би подякувати режисерам, які підбадьорювали мене і показували чи потрібно підвищити тембр голосу чи заспокоїтись. Це була надзвичайно велика школа і, не буду приховувати, це була і матеріальна підтримка, оскільки я тут отримував постійні гонорари. Тоді ж почав отримували перші листи від людей, які отримую й донині. І чи то критика, чи то підтримка у них, вони дозволяють більш прискіпливо дивитися на свої дії і на ті кроки, які я здійснюю.
ТАБАЧЕНКО А. Володимире Михайловичу, у ролі нашого колеги, радіоведучого, ви завжди опиняєтесь у той час, коли ведете пленарні засідання сесії Верховної Ради, адже вони транслюються по Першій програмі українського радіо у прямому ефірі. Але, повірте, мабуть, нікому із наших ведучих колег – радіожурналістів не доводилося відчувати на собі такі величезні емоційні навантаження, які, очевидно, доводиться відчувати вам, коли пристрасті у сесійній залі сягають, я б сказав, вулканічно вибухового рівня, а ви на виду у всієї країни, перед мікрофоном у прямому ефірі, що ви тоді відчуваєте?
ЛИТВИН В.М. Величезну відповідальність і ще одне відчуття, що емоції починають інколи превалювати і що потрібно себе заспокоїти. Потрібно пам’ятати свою відповідальність, те, що головне завдання твоє полягає в тому, щоб консолідувати парламент, не поглиблювати лінію вододілу, яка інколи пролягає через парламент. Відтак інколи забуваєш, що тебе чують тисячі, якщо не мільйони людей. І те, що слід тримати себе в руках, хоча усі твої погляди, уся твоя позиція, усі твої думки сконцентровані в цей час на сесійній залі. Ця величезна напруга виснажує душу і серце. А відчуття величезної відповідальності нерідко тисне тебе до землі. Парламент – це суспільство, це зріз суспільства і, погодивши позиції в парламенті, можна сподіватися, що суспільство сприйме те чи інше рішення, яке виробляє Верховна Рада України.
ТАБАЧЕНКО А. Володимире Михайловичу, підсумовуючи нашу розмову, хотілося б запитати, яким би ви хотіли бачити, але точніше було сказати, яким би ви хотіли чути Українське радіо в майбутньому?
ЛИТВИН В.М. Я згоден на те, щоб Українське радіо було таке, яке воно було в період мого дитинства. Але я розумію, що повернути час неможливо. Хотілося б, щоб більше з’являлося на радіо нових героїв із простих трудівничих людей, руки яких нагадують коріння потужного дерева, яке за будь-що тримається за життя, і які є мудрими від природи. Мені здається, що політикам завжди потрібно радитися з людьми і тоді у нас не буде неправильних рішень. А таку всеукраїнську раду можна здійснювати за допомогою Українського радіо. Мрію про те, щоб така лінія, така позиція стала реальністю і витримувалась. Звичайно ж мрію про чесність і прозорість. Цього не завжди просто досягти у наш складний час, бо ми живемо компромісами, але тим не менше це потрібно, і за цим, я думаю, майбутнє.
ТАБАЧЕНКО А. Дякую.
В студії Українського радіо, в день, коли воно відзначає 80-річчя, був Голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Провів інтерв’ю Анатолій Табаченко.