9 березня Голова Верховної Ради України Володимир Литвин в рамках святкування 190-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка взяв участь у церемонії покладання квітів до могили Великого Кобзаря на Чернечій горі в м. Канів і відвідав села Моринці та Шевченкове Звенигородського району Черкаської області.
В.Литвин поклав квіти до пам’ятників Т.Шевченку, могил батьків поета, ознайомився з меморіальними місцями та оглянув музей Великого Кобзаря.
За підсумками поїздки Голова Верховної Ради України направив листа Президенту України Леоніду Кучмі.
Текст листа:
“Вельмишановний Леоніде Даниловичу!
9 березня, щоб віддати шану пам’яті Тараса Шевченка, я побував на Чернечій горі у Каневі, а також у селах Моринці та Шевченкове на Черкащині.
Хотів би поділитися з Вами далеко не святковими враженнями від побаченого й почутого під час перебування серед земляків і шанувальників творчості Кобзаря.
Організація підготовки та проведення 190-річного ювілею Т.Г. Шевченка не витримують жодної критики. Не інакше, як викликом самій ідеї свята, можна вважати затіяний у дні ювілею ремонт Національного заповідника у Каневі, затоптану могилу поета на Чернечій горі. Шевченківські місця занедбані, села до цих пір не газифіковані, повсюди панує сірість і убогість, дороги у стані, близькому до часів закріпаченого дитинства поета.
Важко навіть уявити, що думають про Україну іноземці, відвідуючи ці місця. Постає питання: на прикладі чого можна виховувати молодь, гідних громадян країни, ідеали якої були сформовані Тарасом Шевченком.
На жаль, ми все ще не відійшли від сумнозвісних традицій недалекого минулого – перетворювати ювілей того чи іншого видатного діяча на офіціозні ритуали.
Не вдалося уникнути цієї долі й Шевченку – пам’ять про Кобзаря вшановується за ритуалом, який давно склався і поза межами якого навіть гадки не існує про якесь сучасне осмислення висновків із написаних ним творів і ожиттєвлення його заповітів. Великі справи та ідеї національного генія, його внесок у консолідацію духовного потенціалу і забезпечення якісного прориву українства залишаються нібито “в тіні” перед показним і нещирим офіційним вшановуванням. Бо по-справжньому Шевченка читають лише одиниці – інтелектуали, які не зраджують високих традицій духовного спілкування з генієм.
Люди тонко відчувають нещирість і навіть непотрібність подібних ювілейних заходів. Прості люди – зберігачі й виразники народного морально-звичаєвого права – стали ближчими у своїй правдивості до Шевченка, тоді як влада віддалилася від нього – і духовно, і морально, та й організаційно. У цьому полягає, очевидно, одна з головних причин відчуженості суспільства від влади, надто ж – творчої інтелігенції, буквально виштовхнутої із активного суспільно-політичного життя. І не тільки відчуженості, а й неприхованого обурення, щоб не сказати ненависті, і до парламенту, і до Уряду.
Це відчувалося з настроїв земляків поета. Крім обіцянок нічого не зроблено. Люди зневірені. Розраховувати за таких умов на діалог, не кажучи вже про омріяну консолідацію нашого суспільства, – даремні сподівання. Тимчасом заклики поета до нового життя все більше перебираються на озброєння діаметрально протилежних владі політичних сил, використовуються в політичних цілях і дебатах.
Це – більш ніж тривожний сигнал і для політиків, і для суспільства. Тим актуальнішою для нас усіх є творчість Тараса Шевченка, адже зрозумівши її як слід, пізнаємо самих себе, свою історичну долю, істину і шлях у майбутнє.
Шановний Леоніде Даниловичу!
Розуміючи, що фінансових ресурсів у держави обмаль, мабуть, треба було б піти на те, щоб мобілізувати наявний потенціал кожного регіону, кожної області на загальнонаціональну справу – збереження й облаштування території шевченківських місць.
Очевидно, об’єднуючим варіантом вирішення цього питання могла б стати розробка Генерального плану облаштування шевченківських місць, зокрема й зведення хати, про яку наприкінці життя мріяв Кобзар і залишив її креслення. Кожна область своїми силами має виконати чітко визначений Генпланом обсяг робіт, відповідаючи за певний об’єкт і його подальше належне функціонування.
На моє переконання, на думку земляків поета й учасників шевченківського свята, тільки Президентові України під силу здійснити реалізацію цієї святої для кожного українця справи. Цим ми не тільки уникнемо нашого національного сорому, а й відновимо довіру суспільства до влади, до її спроможності не тільки щедро обіцяти, а й виконувати свої обіцянки.
Тому я й звертаюся до вас з проханням дати доручення Кабінету Міністрів України щодо розробки та спільної реалізації “усім миром” Генерального плану.
Принагідно хочу привернути Вашу увагу до необхідності посилення престижу, суспільної ваги і звучання Національної премії України імені Тараса Шевченка. Поки що її високий статус тримається виключно на подвижництві й загальнонаціональному авторитетові академіка І.М.Дзюби. Вкрай назріла потреба зміцнити матеріально-технічну складову та інформаційно-організаційний вимір головної премії держави, що неминуче проявиться новими талантами і творчими здобутками.
Сподіваюсь, що Ви з розумінням поставитеся до викладених мною оцінок і пропозицій, а своїми дорученнями започаткуєте довгоочікуване відновлення й очищення невичерпного джерела національної духовності – шевченківських місць”.