Із вступного слова
Голови Верховної Ради України В.М. ЛИТВИНА
на відкритті парламентських слухань
"Про функціонування української мови в Україні"

12 березня 2003 року


З функціонуванням української мови у нашій державі, чому присвячені нинішні парламентські слухання - як загалом мовна політика і мовна практика в суспільстві - пов'язаний комплекс питань, надзвичайно важливих і не завжди простих для осмислення й вирішення.

Ця складність зумовлена кількома обставинами.

З одного боку - природою самої мови як феномена, її невіддільністю від людської свідомості і самосвідомості, від понять нації, державності, міждержавних відносин. А з іншого, неоднозначні, а нерідко і драматичні колізії нашого історичного минулого обтяжили усталені погляди на українську мову багатьма додатковими судженнями, оцінками та висновками, які нерідко мають емоційний характер і не спираються на глибоке, наукове і всебічне дослідження сутності проблеми.

Особливо закарбувалися в історичній пам'яті нашого народу часи, коли українську мову оголошували поза законом, позбавляючи націю найневід'ємнішого її права - самовираження рідним словом.

Відомо, що в середині минулого століття, внаслідок післявоєнного перекроювання Європи, не всі українські етномовні землі опинилися у складі УРСР, а пізніше в незалежній Українській державі. Це відчутно ускладнило функціонування і розвиток української мови поза межами України і породило чимало нових проблем.

Сьогодні ми не можемо забувати про українців, відділених від історичної батьківщини новими кордонами, про наших співвітчизників у діаспорі. Вони залишаються українцями, а відтак їхні мовні проблеми мають постійно бути у полі нашого зору.

Такі феномени, як саморозвиток української мови на рідних історичних землях, але у межах інших держав, її функціонування в Україні під більшими чи меншими утисками, мали як позитивні, так і негативні аспекти.

Синівська любов до рідного слова, вірність йому, боротьба за нього не давали змоги забути свої національні джерела і коріння. Водночас дискусії навколо мовних питань нерідко призводили - і продовжують призводити - до протистояння та роз'єднання серед політичної та інтелектуальної еліти нації з цілком конкретними виявами і наслідками.

Досить пригадати хоча б протест, який викликали спроби змінити наш алфавіт у 30-50-х роках ХІХ століття. Недарма Іван Франко назвав це пізніше "азбучною війною в Галичині". На щастя, як ми знаємо, той протест мав успіх: кириличний алфавіт не вдалося замінити на латинський, що мав намір зробити тодішній австрійський уряд.

Історія нагадує нам і про гострі дискусії стосовно розвитку української мови між представниками наддніпрянської й галицької інтелігенції у кінці XIX - на початку XX століть. І не тільки історія - не менш завзято ламалися списи і в останні роки навколо проблем правопису та термінології.

Це далеко не поодинокі докази того, яку роль відіграє мова у житті народу і наскільки складним є осягнення та розв'язання мовних, а точніше - мовно-суспільних проблем.

Відтак у цій надзвичайно чутливій сфері абсолютно протипоказані спрощено-прямолінійні, політизовані підходи, нетерпимість, адміністративна сверблячка, прагнення вирішити все і відразу. Потрібен системний, наполегливий і відповідальний пошук виважених компромісних рішень, здатних забезпечувати дальший розвиток української мови і водночас сприяти побудові правової демократичної держави.

У даному контексті залишається авторитетним і актуальним застереження всесвітньо відомого вченого-мовознавця Олександра Потебні: "Остаточних розв'язань у таких випадках і не буває, а тимчасові для нас не лише можливі, але й необхідні".

Зауважу, що нашим попередникам - а їхній досвід слід використати сповна і з максимальним ефектом - було значно важче орієнтуватися у мовознавчій проблематиці.

На початку XX ст. українське мовознавство робило перші кроки, не була усталеною літературна мова, а її функціональне поле - достатньо розвиненим. Вона не охоплювала такі сфери, як наука, вища освіта, військова справа та багато інших.

Тому І.Франкові, М.Грушевському та їхнім сподвижникам випало самим творити основи наукової мови, зокрема суспільно-політичної термінології, а пізніше, в часи УНР, поширювати українську мову на інші сфери. І це при тому, що не було надійних словників, термінології українською мовою, була відсутня виважена й обґрунтована історія української мови, яка давала б правильні орієнтири щодо її сучасного стану. Багато чого треба було робити вперше.

Сьогодні ситуація, безумовно, зовсім інша. Ми є свідками значного розвитку науки про мову, маємо доступ до різноманітних наукових описів української мови, до нормативних орфографічних, тлумачних, термінологічних і перекладних словників.

За останнє десятиліття побачили світ чотири томи "Етимологічного словника української мови", третє видання "Українського орфографічного словника", два томи "Словника синонімів", "Енциклопедія української мови", "Атлас української мови" у трьох томах, лазерний диск "Словники України - інтегрована лексикографічна система"; завершено підготовку "Англо-Українського ілюстрованого медичного словника Дорланда", здійснюється робота над "Словником української мови" у 20 томах. Значно більше сфер суспільного життя вже охоплено українською мовою.

Розширилося, і цей процес триває, функціональне поле української мови відповідно до засад Конституції та інших документів. Можемо стверджувати, що у державі створено правову основу функціонування української мови та дальшого її розвитку.

Зрушення незаперечні, але чи дають вони підстави для задоволення?

Гадаю, думка учасників парламентських слухань, як і суспільного загалу, одностайна: ні, зроблено далеко й далеко не все, що можна і треба.

Незважаючи на прийняті з кінця 80-х років минулого століття загалом потрібні і потенційно ефективні акти мовного законодавства, ми не прискорили рух у цьому напрямку. І, більше того, відійшли від досягнутого, від основного в даному разі постулату: мова - це стрижень, серцевина нації, яка має єднати нас в одне ціле, а не роз'єднувати.

В українському політикумі та суспільстві і досі не стихають мовознавчі, а якщо точніше - навколомовні дискусії.

Природно, сучасне динамічне життя породжує чимало нових проблем у сфері функціонування мови. Українськомовна книга, школа, мова в засобах масової інформації, у побуті - все це вимагає аналізу, нестандартних підходів та рішень.

Говорячи про українську мову, ми повинні водночас уявляти і сприймати мовну ситуацію в державі як цілісність, тобто враховувати, що поряд з нею функціонують інші мови. Причому функціонують по-різному, з різним правовим статусом і в неоднакових сферах.

Наша країна - багатонаціональна і полімовна держава, у ній державною є українська мова, і цим усе сказано, а інші мають статус мов національних меншин.

Визначальними орієнтирами у підходах до багатьох дискусійних питань у даній сфері та їх вирішенні мають стати, нарешті, результати останнього Всеукраїнського перепису населення, інформація про його національний склад, а також визначена Конституцією функція української мови як державної.

Слід також зазначити, що розвиток та функціонування мов, їх правовий захист, вивчення, збереження і поширення є предметом активного обговорення у парламентах інших держав, зокрема Польщі, Росії, Німеччині, Франції та інших.

З усього комплексу винесених на сьогоднішнє обговорення проблем я виділив би за ступенем важливості такі: правові аспекти функціонування української мови; забезпечення українською мовою різних сфер спілкування у різних реґіонах держави; стан науки про українську мову і мовну ситуацію в Україні.

Ці аспекти тісно пов'язані між собою, оскільки разом відповідають на запитання: яке місце посідає українська мова в житті нашого суспільства: які умови її функціонування; яким є вплив законів на реальне мовне буття в державі.

Правові аспекти стосуються таких питань:

ступінь правового забезпечення функціонування і розвитку української мови, відповідність положень Конституції з цього питання сучасним умовам;

наявність, достатність і дієвість підзаконних актів щодо регулювання функціонування української мови, забезпечення функціонального поля державної та інших мов;

стан дотримання правових норм у галузі мовної політики і мовної практики, відповідність міжнародним, зокрема європейським стандартам.

Якщо ми й не розв'яжемо цих питань зараз, то принаймні маємо їх сформулювати і чітко окреслити, щоб бачити як завдання для наступного здійснення.

Функціональний аспект мови цікавить наше суспільство чи не найбільше, оскільки з ним пов'язані передусім задоволення мовних, комунікативних потреб громадян, а також певні орієнтири в політиці, в оцінці нашого минулого і сьогодення та погляд на майбутнє.

Саме з оцінок функціонування української мови народилися такі терміни, як русифікація, дерусифікація, українізація, лінгвоцид, мовна гармонія суспільства та інші, що стосуються різних аспектів суспільного буття мови.

Зауважимо, що все це вже було у полі зору дослідників, але багато, якщо не більшість, їхніх праць стосуються лише окремих сторін проблематики і не дають цілісного уявлення про цю сферу.

Сьогодні немає фундаментальних, вичерпних праць і з названих мною вище питань, і з інших - причому праць об'єктивних, без крайнощів та однобічних оцінок. Зате списано, без перебільшення, гори паперу, де виразно прослідковуються політичні замовлення і політичні приціли, де об'єктивне дослідження і власне наукове осмислення підмінюються емоціями та тенденційністю.

Такий стан речей не наближає нас до поставлених цілей ні в функціонуванні української мови, ні в розвитку науки про мову.

Привертає до себе увагу і ще один істотний момент.

В останні роки нерідко оприлюднювалися заяви, що окремі реґіони та міста України є не українськомовними, а російськомовними. "Розкручені" у громадській думці та засобах масової інформації, вони використовувалися як привід для постановки питання про відповідні зміни у правовій базі, хоча щодо цього є чіткий висновок Конституційного Суду України.
Не кажу вже про те, що такі заяви та висновки, як правило, не спираються на достатньо глибокі дослідження, на неупереджені і вивірені експертні оцінки; вони ґрунтуються не на соціолінгвістичних дослідженнях, а на розрізнених принагідних спостереженнях та окремих фактах, вирваних з контексту історичного минулого чи сучасного життя міста або реґіону.

У цьому одна з причин істотних розбіжностей в оцінках сфер функціонування мови та значення мови як суспільного явища, прав людини у сфері мовокористування.

Цілком очевидно, що в осмисленні мовного життя України пора вже перейти на надійну і науково перевірену основу.

Це означає, що українське суспільство чекає від дослідників мовних проблем таких результатів, на які могли б спиратися політики і законотворці, суджень, оцінок та висновків, які сприяли б формуванню об'єктивної і виваженої громадської думки.

Я хотів би також підкреслити виняткову роль у створенні саме такої атмосфери навколо мовних проблем - як, зрештою, і всіх інших - засобів масової інформації. Досвід багатьох європейських країн, зокрема і таких слов'янських, як Польща, Словаччина, Чехія, переконує в тому, що вони роблять неоціненний внесок не тільки у розширення функціонального поля відповідних мов, а й у піднесення культури мовлення широких верств населення.

Змушений з прикрістю констатувати, що сьогодні у нас немає такої популярної і впливової у 70-80-і рр. телепередачі на УТ, як "Живе слово", практично жодної загальноукраїнської телепередачі про мовні проблеми і українську мову. Натомість не бракує телепродукції, в якій принижуються або висміюються у той чи інший спосіб українська мова і люди, які нею користуються.

Це прикро, боляче, але це факт.

Не кращим чином впливає на ситуацію і низька мовна культура ряду передач і каналів.

А загалом питання мови - як засобу передачі інформації і як предмету висвітлення - мали б стати, на мою думку, темою окремого обговорення.

За всіх сьогоднішніх проблем та труднощів ми маємо зараз досить розбудовану базу мовознавчої науки - кілька спеціалізованих установ у системі Національної академії наук, чимало кафедр української мови в університетах.

Проте рівень використання цієї бази ще недостатній. Досі залишається відкритим питання українського правопису, не все робиться для підготовки якісно нових словників, зокрема термінологічних. Хоча можна з приємністю констатувати, що багато галузей науки вперше за останні десять років отримали свої термінологічні словники.

Нашим науковцям належить ще багато попрацювати над поширенням знань про українську мову як у нашій державі, так і за її межами. Тут знову ж таки міг би стати у пригоді запозичений і творчо використаний досвід інших держав, де є спеціальні структури, які пропагують і поширюють знання про їхні мови, історію та культуру. Для Польщі багато корисного робить у цьому напрямку інституція Полонія. Широко відома Міжнародна асоціація викладачів російської мови і літератури, яка охопила своєю діяльністю практично увесь світ. Не кажу вже про значно менші країни, такі, як Болгарія, Словенія, Хорватія, де цій темі приділяється велика увага.

На жаль, у нас не те що фінансово не підтримують традиційні європейські та північноамериканські українознавчі центри, які функціонують здебільшого на пожертви громад, а й взагалі мало знають про їхню діяльність.

А тим часом в останні роки, констатую це з приємністю, постали українознавчі кафедри в Азії, зокрема Китаї та Японії. З такими осередками треба налагоджувати постійні, тісні і плідні зв'язки.

Гадаю, ви погодитеся з думкою, що робота над утвердженням і розширенням функціонування української мови в Україні та за її межами повинна бути чітко спланованою і координованою. А для цього потрібна відповідна загальнодержавна - саме загальнодержавна, а не відомча - програма.

Як мені здається, до головного сенсу проблематики, винесеної сьогодні на обговорення, дуже підходять слова видатного українського філософа Мирослава Поповича, що стосуються не лише реформування правопису української мови : "Реформування як спосіб зберегти минуле, викохати історичні традиції - це безглуздя. В реформуванні повинні бути ясно виражені цілі й прагнення, що мають реалізуватися в майбутньому. Це й є національний інтерес".

То ж давайте будемо вищими від швидкоплинної і мінливої кон'юнктури, відчуття тимчасовості у своєму власному домі. Давайте спільно і всіма можливими засобами - ефективними законами, насиченими науково-освітніми програмами, сучасним інформаційно-технологічним статусом, а головне, своєю любов'ю і відданістю - оберігати і захищати рідне слово та мову як невід'ємний атрибут нашого сучасного буття і таку ж неодмінну запоруку майбутнього.

 

Повернутись до публікацій

Версія для друку