26 квітня 2006, 15:05
З виступу
Голови Верховної Ради України В.М.ЛИТВИНА
на закритті роботи Верховної Ради України
четвертого скликання
26 квітня 2006 року
Свою каденцію Верховна Рада четвертого скликання завершує на чорнобильській ноті, і це можна трактувати по-різному.
З одного боку як простий збіг у часі з 20-річчям нашої національної трагедії.
А можна і треба як вияв внутрішньої логіки у діяльності Верховної Ради та розвитку українського парламентаризму загалом. Бо у нинішнього депутатського корпусу не відняти і ніхто не відніме - головного.
Чотири роки ми жили всім, чим живе український народ. І нам боліло все, що болить Україні. А Чорнобиль то найбільший, найгостріший її біль.
Ще належить глибше, системніше осягнути рівень організації та результати нашої роботи. Роботи, що співставна з постійним балансуванням на вістрі ножа. Інколи навіть здається, що за ці чотири роки прожито кілька життів.
Такою була специфіка періоду, що випав на нашу долю, специфіка політична, економічна, соціальна, міжнародна. А на все це, як ми пам´ятаємо, накладалися вже традиційна для України лінія на руйнацію Верховної Ради, блокування її роботи іззовні і підрив зсередини.
Така лінія, що стала ледь не частиною державної політики, йде від недоусвідомлення ролі, значення та призначення парламенту як вищого представницького органу держави. Причому недоусвідомлення не тільки суспільством, а й частиною самого депутатського корпусу.
Верховна Рада з її публічністю, відкритістю, гласністю була Верховною Радою настільки, наскільки люди відчували позитивну присутність, корисність державної влади у своєму житті, повсякденні. З цієї точки зору в нас немає причин для завищених самооцінок. Але я проти і самоприниження.
Давайте поглянемо на статистику.
За період з 2002 по 2005 роки валовий внутрішній продукт України зріс майже на 30 відсотків. Темп був би ще вищим, якби не провальний останній, 2005 рік. Видатки державного бюджету збільшилися десь у 2,5 раза. Мінімальні заробітна плата і пенсія зросли відповідно у 2,5 і 4 рази.
Це все робота і Верховної Ради за нею було і, сподіваюся, буде останнє слово в бюджетному процесі.
Інша річ, що зростання мало надто низьку вихідну базу, і люди ще як слід не відчули його на собі, добробуті своїх сімей. Тому оці "рази" у порівняннях їх здебільшого не радують, а навпаки, дратують.
І люди переносять це своє роздратування, якщо хочете, свій національний відчай, знову ж таки на парламент. Хоча основну свою функцію законодавчу він виконав, принаймні у кількісному вимірі, найкраще за всі попередні скликання.
Було прийнято 1.250 законів, з них набрали чинності 1.138 (для порівняння: за третього скликання набрали чинності 1.016, другого 713, першого 467). У новій або оновленій редакції введено в дію 200 законів і 7 кодексів Цивільний, Господарський, Цивільно-процесуальний, Кримінально-виконавчий, Митний, Лісовий та Кодекс адміністративного судочинства.
І це при тому, що якраз за нашої каденції політична складова в діяльності Верховної Ради була як ніколи домінуючою. Нам доводилося активно втручатися і у питання зовнішньої політики, дещо в ній поправляти. Більше того у критичні моменти фактично брати на себе її здійснення.
А обидві минулі виборчі кампанії взагалі слід розглядати окремо. Бо в оцінці ролі парламенту в президентській кампанії у нас поки що не пішли далі загального твердження, що вже стало стандартом: він врятував від громадянського конфлікту.
Це правда, але далеко не вся.
Тоді не було і не могло бути інших рішень, ніж ті, що прийняті Верховною Радою. Не бачу я їх і сьогодні.
Україну просто ізолювали б від світу. Зовсім інакше виглядав би розклад сил у наступному парламенті. Так що сьогодні декому дякувати за це треба, а не займатися ранжуванням ворогів.
Є, на мій погляд, чотири основних причини, з яких країна знову спіткнулася на виборах - цього разу до Верховної та місцевих рад:
- відсутність належних висновків та уроків з попередньої кампанії;
- недосконала, а точніше, просто неприйнятна законодавча база;
- невмотивована, не підкріплена українськими реаліями віра в демократизм, чесність і прозорість усього виборчого процесу, включаючи підрахунок голосів;
- і, нарешті, подвійні стандарти на всіх рівнях, аж до державного, вияви яких ми бачили і в сесійній залі.
Тільки завдяки всьому цьому стало можливим застосування у вітчизняній практиці чергової технології: не важливо, як голосують важливо, хто і як підраховує. І той факт, що частина Верховної Ради не пристала на пропозиції розвіяти суспільні сумніви з цього приводу, буде постійно тримати під знаком запитання легітимність нового складу парламенту.
Маю усі підстави стверджувати, що якби не було нашого політичного рішення у листопаді 2004 року, то ніколи не було б і рішення Верховного Суду щодо третього туру на президентських виборах. Кажу це для розуміння позиції Вищого адміністративного суду та судової практики в Україні загалом.
Разом з тим хотів би наголосити: ми передаємо Верховну Раду своїм наступникам, що називається, на ходу. Як ніколи, за ці чотири роки створено практично всі необхідні умови для плідної роботи депутатського корпусу та парламентського апарату.
Я щасливий з того, що мені довелося працювати разом з вами, шановні колеги, бути вашим представником у цей непростий для України період.
Намагався, наскільки це було можливо, сповідувати такі основні принципи: утримуватися від неправди і не боятися правди, не давати приводів запідозрити себе у політичній заангажованості і не уникати відповідальності. Я не ухилявся від чесного й відвертого діалогу з усіма, навчився спілкуватися з тими, хто не розмовляв між собою, і виходити на прийнятні рішення.
У цьому сенсі, вважаю, то була робота на об´єднання, консолідацію Верховної Ради, а через неї суспільства.
Не приховую як своїх помилок, так і зробленого мною.
Моя совість чиста. І з цим почуттям я дякую людям за високе суспільне визнання, дякую кожному з вас за спільну роботу.
Журналістському корпусу за розуміння і доброзичливість суджень та оцінок.
Я зробив усе, що міг, і навіть більше наскільки це було можливо за тих обставин, якими мене випробовувала на міцність доля.