16 листопада 2005, 12:20
За ефективну, чесну і справедливу судову систему
2 листопада відбувся VІІ зґїзд суддів України, в роботі якого взяли участь керівники держави. На жаль, в інформаційних повідомленнях лише побіжно згадувалося про присутність на зґїзді Голови Верховної Ради України і практично жодним словом - про його виступ перед суддівським корпусом. Чи не тому, що не все із сказаного декому сподобалося?
Нижче подається текст виступу В.М.Литвина:
«Доповідь голови Верховного Суду, виступи Президента України, делегатів з’їзду започаткували серйозну розмову.
У зв’язку з цим вважаю за необхідне висловити спочатку декілька застережень.
Перше - про збільшення навантаження на суддів. Це справді так. Однак, як на мене, у вас з’явилися, особливо в останній період, серйозні конкуренти – політики, високі державні посадовці, які взялися за навішування ярликів і винесення без слідства й суду вироків. І, що показово, така порочна практика, схоже, стає затребуваною і навіть більше того - заохочується. Вам же залишилося хіба що, як у 1937 році, відповідним чином це оформити. Маємо, отже, надзвичайно серйозну проблему, яка засвідчує, що у нас закладається тенденція до зневажання судової гілки влади. Бо тільки вона, і ніхто інший, може виносити вердикти.
Очевидно, позиція суддівського корпусу з цього приводу має бути визначеною і чіткою. Інакше ми ризикуємо втягти країну у розборки з тяжкими наслідками, коли переможець буде діяти за принципом “друзям – усе, ворогам – закон”.
Друге: замість розлогих обіцянок щодо забезпечення суду давно вже слід було зробити бодай один реальний крок у цьому напрямку. Скажімо, важливим результатом даного з’їзду могло б стати просте рішення - передача розташованого поруч приміщення-довгобуду, з відповідним фінансуванням, під палац правосуддя в Україні. Бо все інше так і залишиться розмовами.
Загалом же нинішній з’їзд суддів – це добра нагода звірити, а при необхідності і синхронізувати, кроки законодавчої, виконавчої та судової влади у реалізації високих суспільних очікувань і запитів щодо утвердження в українському повсякденні верховенства права, конституційних прав та свобод громадян.
Зрозуміло, для цього належить ясно бачити і розуміти, яка ж концепція розвитку потрібна Україні на найближчу перспективу. І що та в якій послідовності треба робити, щоб вирівняти розвиток країни, забезпечити рівновагу, стабільність і передбачуваність її поступу.
Як історик за фахом, скажу: на суддівський корпус новітня історія покладає особливу відповідальність з огляду на необхідність одночасного реформування практично усіх сфер життя. Правда, часто-густо, коли не знаєш, що робити, потрібно проголошувати реформи.
Але за будь-яких обставин слід бачити кінцеву мету і прискорювати її досягнення. А це – забезпечення життєвих інтересів людини і громадянина.
Першість у всій цій великій роботі має залишатися за судовою системою. І ось чому. Окрім правової сторони проблеми, необхідно чітко витримувати віхи, щоб країна від них не збочила. Нагальність такої постановки питання особливо очевидна з огляду на наступні парламентські вибори. Ви знаєте, наскільки вони будуть складними. Уже зараз можна спрогнозувати з невеликою похибкою, хто переможе в конкретному регіоні, які результати будуть в Криму, в Західній Україні, на Сході.
Як держава, що гарно скроєна, але погано зшита, ми постанемо перед проблемою відцентрових тенденцій, якщо хочете, фіксування повторної легалізації розколу країни. Маємо не допустити цього явища у практичній роботі, не кажучи вже про політичні процеси.
Саме правовий вибір, правовий аспект нашого життя повинен відігравати з огляду на зазначені процеси вирішальну роль. Зрозуміло, що виконанню цього завдання неодмінно мають передувати реальна незалежність та самостійність органів правосуддя у системі державних інституцій.
Необхідно також подолати усталену в Україні практику, коли одна гілка влади намагається вивищуватися за рахунок інших. Мусимо навчитися взаємної відповідальності за умов відповідної самостійності.
Країна, суспільство, народ повинні чітко усвідомити: незалежність суду є найважливішою запорукою виконання ним своєї основної функції – забезпечення верховенства права в державі. Цю тезу, повторюю, слід засвоїти всім, усьому суспільству. Вона життєво необхідна як знаряддя захисту основоположних цінностей, прав і свобод людини, її життя, честі й гідності.
У даному контексті хотів би зупинитися на трьох проблемах, пов’язаних з темою з’їзду.
Перша з них, на якій сьогодні вже було акцентовано достатньо уваги, полягає у тому, що ефективність судочинства визначається не тільки наявною системою правосуддя, а й складом суддівського корпусу. Тому наше спільне завдання - і законодавчої, і судової гілок влади - забезпечувати комплектування його людьми, гідними високого суддівського звання, наділеними високим професіоналізмом, громадянськими та моральними якостями. Як на мене, суддя має бути синонімом правди та справедливості і діяти за настановою "Руської правди" Ярослава Мудрого: "Судіть зі страхом божим!". Сьогодні це як ніколи актуально для України.
Треба визнати, що потенціал негативного суспільного сприйняття сучасної судової системи значно сильніший за очевидні досягнення у створенні законодавчої основи правосуддя. А також за введення нової адміністративної юстиції, збільшення кількості суддів і деякого – підкреслюю, деякого - поліпшення їх матеріального забезпечення. Це пояснюється насамперед тим, що навіть поодинокі випадки порушення суддями закону впливають на загальну оцінку всієї судової системи більше, ніж у будь-якій іншій сфері нашого життя. Репутація кожного окремого судді є складовою іміджу українського правосуддя загалом.
Чи не найбільшим дефектом нинішньої судової системи все ще залишається неналежне судочинство, що породжує недовіру до суддів. А недовіра до суду зачіпає сьогодні весь механізм держави, відчужує її від людини. Доки люди будуть боятися звертатись до суду - оскільки вважають, що судді здатні тільки засуджувати, тобто карати, а не справедливо судити з метою встановлення істини, - доти про людиноцентризм судочинства будемо лише говорити. Відтак час уже переводити мову про це у практичну площину взаємної відповідальності. Тут я знову ж таки кажу про законодавчу та судову гілки влади.
У зв’язку з цим варто підкреслити ще одну обставину. Ми багато говоримо про відсутність законів. Але, очевидно, закони, норми і пропозиції повинні йти щонайперше від судової системи, якщо вони стосуються власне її. Тобто щоб за вас їх не писали інші.
Коли у нас пишуть закони, то кожен хоче залишити в них місце для себе. А потім говоримо, чому наші закони мають вади.
Друга проблема, надзвичайно складна й актуальна - це усталений стереотип, що суди залежні від влади. Сама ж влада у сприйнятті народу здебільшого сприймається як залежна від власних егоїстичних інтересів, які й диктують свою волю судам. Маємо фактично замкнене коло. І зрозуміло чому - бо зі своєї дзвіниці завжди хочеться дзвонити лише про себе.
Підстав для такої постановки питання, і вона сьогодні теж уже звучала, надзвичайно багато. Чого варте, скажімо, прагнення місцевих керівників, таких собі місцевих князьків - як тільки призначили його на посаду, наступного ж дня писати листа, що йому потрібний свій голова суду. І головне, що цьому не дається публічна відсіч. Тільки-но прийшов, сів і починає формувати команду під себе - в особі прокурора, начальника міліції, голови суду й обов’язково керівника податкової служби. Тоді можна почувати себе впевнено. Складається такий собі пуп землі, довкола якого має тулитися все в регіоні. Чого варті лише деякі листи та резолюції з цього приводу.
Знову ж таки виникає питання: хто дав право? Очевидно, треба бити по руках, і бити правовою системою. Та й психологічно скинути з себе таке владне шумовиння, накип.
Розумію, що дається взнаки виховання за попередньої системи, але колись-таки потрібно починати. До мене випадково потрапив один документ, в якому йдеться про практику надання дозволів на прослуховування телефонних розмов і негласне проникнення до житлових приміщень. Якби його "вкинути" в суспільство, то був би справжній вибух. Не кажу вже про те, що на засіданні Ради національної безпеки і оборони зазначалося: за рік видаються десятки тисяч дозволів на прослуховування телефонів. Але людям ніхто ж не каже, що їх прослуховували, і не вибачається перед ними.
Сьогодні судова система розглядається у багатьох випадках як продовження правоохоронної системи. Якщо, мовляв, там уже зроблено крок, то його треба логічно закріпити вироком. Давайте починати жити вже за іншими, нормальними і цивілізованими правовими нормами.
Позбутися такої ситуації самими лише заклинаннями і закликами нереально. Суди мають отримати повноцінну законодавчу основу своєї діяльності – це перше. Друге - набути самостійного матеріально-фінансового статусу.
Добитися повної відстороненості від суб’єктів владних повноважень у питаннях призначення голів судів - це третє.
І четверте - забезпечення законодавчої гарантії протидії впливу органів прокуратури при вирішенні конкретних справ.
Можна щороку давати доручення про збільшення фінансування. Але, як мені здається, потрібно разом вийти на формулу, якщо хочете, матрицю того, що потрібно судовій системі. І щороку ця матриця з урахуванням економічної ситуації та потреб повинна працювати автоматично. Не листи, не звернення, а формула - але формула чітко розрахована. І тоді знімуться будь-які питання, всілякі недоречності та розмови. А суди будуть незалежними. Незалежними реально.
А також не будуть виникати приблизно такі картини. Керівник "висловлює побажання" судді: я, мовляв, дав тобі квартиру, а ти повинен вирішувати мої питання. Коли ж йому відповідають, що квартиру належить надавати судді за законом, то керівник і каже: тоді й чекай, поки дійде до тебе черга за цим законом.
Так далі не може бути. Бо все залишиться на рівні розлогих розмов, розмірковувань про те, що ми повинні мати незалежний суд, який не буде оглядатися, а приймати рішення такі, яких вимагає закон. Вважаю, що судді і медики – це люди, які повинні діяти відповідно до своїх знань і свого покликання.
Ще одне, надзвичайно важливе - правова культура народу, в основі якої має бути повага до суду і норм закону. Це прищеплюється навіть не десятиріччями, а століттями, і тут усі ми повинні взяти на себе відповідні зобов’язання. Демонструвати повагу до закону має насамперед влада. А то розказують, що і як потрібно, та самі навіть Конституції не виконують. І потім вимагають, щоб пересічний громадянин дотримувався норм законів.
Загалом нам потрібно переламати, я в доброму розумінні застосовую це слово, ставлення людей до суду і до закону.
На цьому напрямку етапними віхами слід вважати запровадження з
1 вересня 2005 року нового Цивільно-процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства. При їх розробці й ухваленні Верховна Рада виходила з необхідності розширення процесуальних можливостей у гарантуванні верховенства права в Україні.
Сьогодні саме від суддів значною мірою залежить вирішення головного завдання - досягнення якості правосуддя.
Законодавче забезпечення судово-правової реформи є для Верховної Ради пріоритетним напрямом роботи. Але при цьому слід мати на увазі таке: чим ефективнішою буде робота судів, тим ефективнішим можна буде вважати національне законодавство загалом.
Законотворча діяльність щодо удосконалення порядку здійснення судочинства в Україні не зупинилася після прийняття нових кодексів. Зараз іде процес модернізації окремих процесуальних норм. Загалом триває робота майже над 50 законопроектами, що стосуються оновлення судоустрою, розподілу компетенції між судовими юрисдикціями, порядку здійснення судочинства, статусу суддів, органів суддівського самоврядування, виконання рішень судів. Першочергове значення для забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян у кримінальному, адміністративному та цивільному судочинстві має прийняття Закону про правову допомогу.
Особливо актуальною для України є на сучасному етапі проблема реалізації права малозабезпечених громадян на правову допомогу в судах. Цілком очевидно, що має бути законодавчо визначений механізм гарантованої безоплатної правової допомоги для осіб з невеликим рівнем доходів. Тим більше, що у нас проблема бідності дуже гостра, і вона прогресує. Зокрема, зубожіння набуває масового характеру на селі.
Водночас, коли говоримо про підвищення заробітної плати, в тому числі суддівського корпусу, і при цьому не підтягуємо той мінімальний рівень, який є на загальносуспільному рівні, то знову ж таки породжуємо проблему недовіри. І, якщо хочете, протистояння у цій площині.
Визначення й утвердження самостійності судової гілки влади на конституційному рівні диктують нагальну необхідність впровадження конституційних положень щодо ролі і місця судової влади в організацію та функціонування правосуддя. Звідси необхідність поглиблення правової, судової реформи. Вона потребує дальшого розвитку, наповнення якісним змістом, удосконалення чинних правових інститутів і пошуку нових форм забезпечення реально незалежного правосуддя, організаційного і матеріального забезпечення судів та суддів, розвитку спеціалізації судів, зміцнення їхніх правозахисних інститутів, реальної участі представників народу у здійсненні правосуддя.
Зокрема, надзвичайної ваги у вирішенні проблем захисту прав і свобод людини та громадянина, побудові правової держави набувають суди загальної юрисдикції. Проте в Україні поки що відсутня навіть цілісна, науково обґрунтована концепція їхньої ролі та місця в системі судової влади.
До першорядних завдань належить наближення судів загальної юрисдикції до європейських стандартів правосуддя.
Судово-правова реформа не матиме успіху і без нових законів - про адвокатуру, прокуратуру, органи юстиції, судовий збір, порядок фінансування судової влади, а також без кодексу професійної етики суддів.
Для вдосконалення здійснення правосуддя в Україні, досягнення європейських стандартів у цій сфері необхідно якнайшвидше нормативно впорядкувати та структурувати взаємодію місцевих спеціалізованих і апеляційних судів, а також Верховного Суду України, забезпечити їх діяльність на засадах спеціалізації та територіальності. Потрібно визначити з урахуванням зарубіжного досвіду правовий статус суб’єктів такої системи, нормативно закріпити їхні права та обов’язки, передбачити запровадження громадського контролю за станом забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції.
За десять місяців 2005 року парламентом прийнято 15 законів, які стосуються матеріальної та процесуальної основи діяльності органів правосуддя, один кодекс, 23 постанови про призначення суддів.
Тут уже згадувалося, що 16 березня відбулися парламентські слухання з питань здійснення судово-правової реформи в Україні. Постанови і рішення тоді не було прийнято. І я думаю, шановні колеги, інколи й не потрібно приймати рішення. Краще більше, частіше говорити на цю тему - щоб суспільство зрозуміло і сприйняло проблеми, які обговорюють спеціалісти. Тоді практика запровадження тих чи інших норм буде ним органічно сприйматися.
Необхідна більша скоординованість роботи Верховної Ради України з судовою системою в усьому комплексі питань. У нас часто виникає, маю на увазі перш за все парламент, багато імпровізацій, аматорства і намагань одним, як мовиться, махом когось ощасливити.
Давайте разом - профільний комітет тут повністю у вашому розпорядженні, а міністр юстиції добре знає механізми діяльності парламенту - визначимо рішення, які необхідно прийняти. Відведемо скільки потрібно часу, щоб комплексно і вичерпно здійснити цю роботу. А потім скажемо, що з законодавчої точки зору ми свою частину шляху спільно пройшли, тепер належить зробити все для реалізації прийнятих законів.
Водночас є певна небезпека, й особливо вона виявляється при формуванні нового Уряду чи зміні частини його складу. Керівники, які приходять, у багатьох випадках починають не з того, як організувати роботу, а як підігнати під себе правову базу тієї чи іншої галузі. І летять до Верховної Ради метелики (я так називаю ці пропозиції) - якесь там одне слово змінити чи ще щось. Тобто людина починає підлаштовувати систему під себе, а серйозного, повноцінного законопроекту не пропонує.
Нам потрібно мати цілісне уявлення і системність у цій роботі. Вважаю, що парламентські комітети з правової політики разом з Міністерством юстиції повинні стояти на сторожі і просіювати законодавчі акти з тим, щоб ми не займалися “працевлаштуванням” того чи іншого керівника.
З доповіді вкотре постає неприваблива картина того, що більшість судів і суддів працює за важких морально-психологічних умов, постійно зростають нормативи навантаження, ускладнюється характер судових справ.
Сприймаючи пропозицію Президента України щодо збільшення фінансування судової системи, ми - маю на увазі Верховну Раду - реалізуємо її скрупульозно та швидко. І запропонуємо, як того хоче Глава держави, фактично подвоїти ваш бюджет.
Але подивимося, яку пропозицію висловлять з цього приводу Міністерство фінансів і Кабінет Міністрів. Бо при прийнятті в першому читанні закону про бюджет складалася дуже цікава картина. Мовляв, те, що ми вам запропонували як ультиматум, ви прийміть, а якщо не приймаєте, тоді бюджет нам не потрібний взагалі.
Розумію, що сьогодні для уряду політично вигідніше не приймати бюджету: щоб сказати, ніби це Верховна Рада не може його ухвалити. Але той проект, який є, приймати не можна, бо його не сприймуть люди. Треба знайти компромісне рішення з урахуванням того, що маємо виходити не із статистики, а з економіки, з того, що потрібно країні, а не тільки з того, що в нас сьогодні є.
Ми ж у принципі займаємося лише тим, що ділимо, і меншою мірою турбуємося про те, щоб приростити. Очевидно, треба забезпечити комплексний підхід. Тому стосовно бюджету думаю так: якщо ми вийдемо на таку формулу, матрицю, в нас не буде щороку виникати питання, який саме потрібен бюджет. Це повинно вирішуватись в автоматичному режимі.
Вважаю, нагальна потреба в поліпшенні якості правосуддя диктує необхідність вирішити законодавчим шляхом питання конкурсного добору кандидатур професійних суддів, підвищення кваліфікаційних вимог до працюючих, удосконалення системи комплектування судових органів.
Коли відбувається призначення суддів на безстроковий термін, пожиттєво, у мене інколи складається враження, що я навіть більше переживаю, ніж ті з кандидатів, до яких виявляються претензії. Бо побоююся, щоб не було елементу суб’єктивності у підходах до когось з них з боку депутатського корпусу.
Але разом з тим нам, очевидно, треба думати, як удосконалити цю систему, щоб сам факт затвердження суддів, акт прийняття рішення про це у парламенті мав промовистий характер. І адресувався насамперед суспільству, а не перетворювався у перехресний допит.
На моє переконання, судова влада повинна стати справді ефективним інструментом у здійсненні суспільного контролю у всій правовій сфері, включаючи законотворчість і правозастосування, конституційність та законність в інших сферах нашого життя. Вона покликана стати гарантом реальної демократії, забезпечення верховенства права, надійного захисту прав і свобод людини. Особливо за умов, коли демократів у нас багато, а демократії не вистачає. Адже ще в уже згаданій "Руській правді", першому зводі законів на наших історичних теренах, було таке застереження суддям: не виправдовувати нечестивого заради мзди і не віднімати від правдивого правду.
До таких роздумів, а перш за все до скоординованих дій, усіх нас спонукає величезна кількість скарг, які надходять, у тому числі до Верховної Ради, від пересічних людей, громадян, яким маємо служити.
Очевидно, слід затвердити чіткі процесуальні правила, які надавали б громадянам можливість оскаржувати дії суддів, зокрема у випадках, коли приховуються заяви до суду, зволікаються розгляд справи чи підготовка судового рішення. Розумію, що це проблема комплексна, але її потрібно вирішувати. Не може бути так, що людина винна вже тому, що вона народилася. Нам необхідно цю хибну практику подолати.
Потребує вирішення і таке особливо складне питання, як неефективність системи виконання судових рішень.
Хотілося б ще відреагувати на позицію голови Верховного Суду щодо практики і системи, що склалися у підготовці юристів. На моє переконання, це бомба уповільненої дії. А за великим рахунком – деградація і перспектива втрати науково-педагогічних шкіл у цій галузі, які ми мали.
Тут потрібно приймати радикальне рішення, передусім з огляду на те, що у нас множаться вузи, які готують юристів на комерційній основі. Повинні забезпечуватися чіткі державні стандарти. Це проблема, на моє переконання, національної безпеки, і вона вимагає, очевидно, спеціального розгляду. Я був працівником системи освіти і знаю, що таке юридичний факультет Київського університету. І знаю, що таке профтехучилище - не буду називати його адресу - яке відразу ж нарекли університетом і готують там також юристів.
І останнє - щодо Конституційного Суду.
Оскільки Верховній Раді належить визначатися щодо чотирьох кандидатур на посади суддів Конституційного Суду, не можу не викласти свою точку зору.
Мені здається, що Конституційний Суд стає, чи й уже став, полем політичної боротьби. На великий жаль, він сам дав підстави для таких тверджень. Можна сказати хоча б про останнє його рішення - стосовно референдуму. Не беру вже інші висновки, але хотілося б спитати: хто буде нести відповідальність, коли в Україні постануть референдуми з територіальних, мовних та інших питань, і хто буде розв’язувати проблеми, що випливатимуть з їхніх результатів?
Усім нам потрібно уважніше ставитися до того, за що відповідаємо сьогодні і будемо відповідати завтра, за те, що буде з Україною.
Переконаний, що Верховною Радою разом з вами буде сформовано ефективну судову систему, яка відповідатиме потребам судового захисту, досягне європейських стандартів і норм.»