Архітектура майбутнього має базуватися на цінностях справедливості і єдності, — виступ Віцеспікерки Олени Кондратюк на 15-му щорічному Київському Безпековому Форумі

Прес-служба Апарату Верховної Ради України
26 травня 2023, 13:29

 

Шановні учасники й учасниці Київського Безпекового Форуму! Рада вітати вас на цьому зібранні!

Відкриваючи гуманітарну панель сьогоднішньої дискусії, з дозволу модератора я хочу закликати всіх присутніх подумати про слово «справедливість».

Ми всі прагнемо справедливої перемоги і справедливого миру. Це те, що нас об’єднує зараз, надихає, робить сильними.

Прагнення справедливості, викликане безпідставною, нахабною агресією росії, поширюється в суспільстві на всі аспекти життя. Ми хочемо справедливого покарання нападників, справедливої поведінки чиновників, справедливих прав і справедливих обмежень.

Справедливість, як і єдність, стала домінуючою цінністю в нашому суспільстві. 

Фактично, без нового порозуміння довкола справедливого світу вже ніколи не буде безпечного світу. Адже агресію цинічні вбивці теж приховують під тільки їм зрозумілу справедливість, яка дуже доречно відзначена двома ордерами на арешт путіна і посіпаки львової-бєлової.   

Але вже зараз стає очевидним, що через безліч питань справедливість у кожного своя.

Ця війна показала необхідність реформувати ООН. Адже, чого можна очікувати від організації, якщо Раду безпеки очолює країна, керівник якої розв’язав геноцид у Європі у 21 столітті?!

Справедливість — контраверсійна. І ці контраверсії будуть лише посилюватися у всіх аспектах гуманітарної кризи, якої ми зазнаємо просто зараз. Найбільшої гуманітарної кризи з часів Другої світової війни.

Я завжди дивувалася, чому старші люди,  наші бабусі й прабабусі, дідусі й прадідусі, так неохоче розповідали про війну. Їх немов вимикало, коли малеча, начитана про звитяги героїв, чіплялася із запитаннями.

Тепер я їх розумію. Як розповідати про приліт, який ти бачиш просто зі свого вікна? Про ракету в житловому будинку? Про вбитих і вкрадених дітей? Про катівні Бучі й Херсона? Про каліцтва? Про смерті? Краще нашим дітям того не знати.

Загальна сума прямих задокументованих збитків, завданих інфраструктурі України через повномасштабне вторгнення росії, станом на квітень сягає 147 з половиною млрд доларів, підрахували спеціалісти Київської школи економіки.

Загальна кількість пошкоджених або зруйнованих житлових будинків, серед яких приватні, багатоквартирні будинки  — майже 158 тис. 

Кількість пошкоджених та зруйнованих освітніх об’єктів сягає 3 тисячі 200, серед них — понад 1,5 тисячі шкіл, майже тисяча садочків, 538 закладів вищої освіти. 

Внаслідок війни зруйновано або пошкоджено 806 об’єктів медицини, серед них — 367 лікарень та 341 амбулаторія.

Це не просто цифри, які вражають. Це руйнування, які напряму пов’язані з життям людей, яким тепер немає де жити, немає де вчитися, немає де лікуватися.

Це все треба відбудовувати. Колосальні обсяги, які ми зможемо опанувати тільки у співпраці з нашими світовими партнерами, зокрема ООН.

Майже 200 тисяч квадратних кілометрів нашої країни заміновані. Уявіть, як це багато: це дві Угорщини чи одна Велика Британія. Територія, якою не можна гуляти, на якій не можна сіяти і не можна будувати.

Це все треба розміновувати, використовуючи досвід і технології, які вже має світ, зокрема Канада.

20 тисяч дітей, насильницьки депортованих до росії, де їх перевиховують і вчать ненавидіти Україну. Цей злочин уже визнано геноцидом проти Українського народу.

Мільйони розлучених сімей, мільйони дітей, які вже півтора роки вчаться за кордоном і забувають Україну. Їх всіх треба повертати (чи заохочувати до повернення).

Ми звикаємо до нових слів на позначення соціальних статусів.

ВПО: мільйони людей, якій втратили свій рідний дім. Удови: зовсім юні або наші ровесниці. Ось вони, на відстані руки. Сироти: діти, в яких тепер немає тата або мами, або й обох. 

Ветерани. Не дідусі в медалях, а молоді, красиві, без руки, без ноги… Очікується, що в Україні буде до трьох мільйонів ветеранів, яких ми просто зобов’язані повернути до нормального, адекватного життя. І це спільне завдання влади, громадянського суспільства, зокрема, жіночих організацій, самих ветеранів.

Усі цифри, які я озвучила, можуть звести з розуму будь-кого. Будь-кого, крім українців. Ми сильні, і ми тримаємося.

Прокидаємося в коридорах після нічних обстрілів, прасуємо сорочки і святково вбираємося на день вишиванки. Отримуємо зарплату й донатимо на ЗСУ. Плачемо і сміємося, підтримуючи одне одного.

Тому, сподіваюсь, ми впораємося. І з війною, і з гуманітарною кризою.

Нам потрібен сталий мир, щоб розпочати відбудову. Нам потрібне стратегічне бачення архітектури майбутньої України. Такої, де цінності справедливості та єдності будуть засадничими. Саме заради напрацювання таких стратегій і проводяться подібні форуми.

 Слава Україні!