18 лютого 2004, 18:56
Виступ Голови Верховної Ради України В.М.ЛИТВИНА
на спільному засіданні Спеціальної контрольної комісії з питань приватизації та Комітету з питань науки і освіти на тему
"Про проблемний стан та наслідки виконання законодавства України
з питань приватизації у сферах науки і освіти"
18 лютого 2004 року
Доброго дня, шановні колеги. Насамперед хотів би привітати і народних депутатів, і представників міністерств, відомств, представників науки, я думаю, така зустріч є назрілою, вона є необхідною з огляду на ряд обставин. На моє переконання, ми весь час запізнюємось. Коли почали говорити про науково-технічну революцію, весь світ уже говорив про технологічні революції. Ми зараз освоюємо слово "технології", "інноваційний розвиток", світ починає говорити про інформаційне суспільство. І те, що нам потрібно говорити про наукову базу, не говорити, а волати, кричати - це також однозначно.
Я от нещодавно зіткнувся з такими даними: перед Другою світовою війною з Німеччини емігрувало до трьох відсотків вчених. Вони до цього часу не можуть відновити своїх позицій як одного із лідерів наукової діяльності. Якщо проаналізувати, скільки втрачено сьогодні в Україні, ну скажімо, статистики точної немає у відсотковому вимірі, але в Росії під час зустрічі Путіна із вченими називалась цифра: 54 відсотки наукового потенціалу втрачено. Я думаю, якщо екстраполювати на українські реалії, статистика буде не меншою. Це і просто фізичні втрати, це і «відтік мізків» за кордон. Якщо повертаються, якщо працюють потім в Україні збагачені досвідом науковці, це добре. Але ми зараз спостерігаємо і іншу ситуацію, що наші вчені все більше виконують замовлення тут, працюючи в Україні, і одразу всі розробки передають за кордон, отримуючи за це відповідну платню. А що їм робити? Куди діватися? Тобто перша головна проблема - я думаю, ми повинні бачити мету і спрямування нашої зустрічі для того, щоб ми сприяли все-таки піднесенню ролі і престижу науки.
Я думаю, наука, інноваційний шлях розвитку може стати однією із тих ідей, які покликані сьогодні об'єднати українське суспільство, бути однією з складових національної ідеї, про яку ми так гаряче говоримо.
Як на мене, як на моє переконання, ми фактично до межі вичерпали можливості розвитку на тій базі, на тих основах, на яких ми базуємось. Тим більше, що слід врахувати, що у нас не так вже багато корисних копалин. Потрібно задіяти саме цей чинник наукового розвитку - на базі нових технологій. Звідси проблема також і освіти. Ми невпинно скорочуємо матеріальну базу закладів освіти і все те, що є супроводжуючим закладів освіти. Якщо подивитися і проаналізувати наші всі школи і майданчики, які довкола них були, це такий примітивний приклад, то ми побачимо, що їх практично немає. І ми сьогодні маємо покоління, яке тотально хворе, яке тотально не відповідає мінімальним стандартам здорової людини в силу різних причин. Я маю на увазі, що це і вода, яку ми п'ємо, це і екологія, це і фізичні вади, хвороби, які приходять нам у спадковість. Я думаю, що генетичний код, коли підрубали у період голодоморів, індустріалізації, воєн - це все сьогодні дає знати, все збіглося в одному пункті. А чому так трапилося? Я думаю, тому що це найменш захищена сфера. От всі так дивляться як на щось допоміжне.
Ще один момент, я хотів би сказати у цьому зв'язку, що у процесах приватизації ми не маємо таких широких, грунтовних, всеосяжних рекомендацій науковців. Це, я думаю, один із напрямів нашої розмови, яку ми повинні сьогодні провести. Де та межа? Чи ми все можемо роздати, чи щось ми повинні залишити? Як буде тоді з фундаментальною наукою? Як забезпечити нам державні стандарти у підготовці фахівців, особливо під напором сьогодні процесів перетворення державних навчальних закладів у недержавні? Тобто тут сьогодні у нас більше питань, ніж є відповідей на них. Але я далекий від того, що одне це спільне засідання, (це дуже добре, я думаю, ініціатива двох комітетів, і Контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації, і Комітету з питань науки, освіти) зможе дати відповіді на всі питання. І вирішити всі проблеми. Але, думаю, таке спільне обговорення, цей поштовх, буде слугувати тому, що ми більш поглиблено подивимося на цю проблему.
Ви знаєте, що впадає у вічі, що ми всі засвоїли дуже добре риторику і вивчили сучасні слова, сучасні терміни щодо ролі і місця науки в розвитку сьогоденного суспільства.
На превеликий жаль, ми далі цього не йдемо. Я можу взяти такий простий приклад, з якими боями нам вдалося в цьому році дещо збільшити фінансування на Академію наук. Це завдячуючи комітету, завдячуючи тому, що в комітеті сьогодні працюють знакові постаті.
Ми проводили неодноразово зустрічі і Бюджетний комітет переконливий, бо там всі вони дивилися схематично, скільки то відсотків було, на два відсотки збільшили. Але можливо нам треба збільшити на сто, на двісті відсотків саме ту сферу, яка буде тим ланцюгом, яка витягне за собою всі інші напрямки і галузі.
Окремо я хотів би сказати тезу про місце галузевої науки, вона у нас сьогодні в агонії знаходиться в багатьох випадках, бо наука незатребувана, бо у нас немає середнього класу, який би сприятливий був до інновацій, немає у нас широко розвиненої галузі, мережі середніх і малих підприємств, які в конкурентній боротьбі завжди підтримали і брали б новітні розробки для того, щоб вистояти в конкурентній боротьбі.
У нас сьогодні, як правило, домінують і в процесі приватизації крупні монополії, крупні фінансово-політичні, я можу навіть сказати, групи, в яких немає інтересу до новацій.
Тому що займаючи монопольне становище вони можуть витискувати все те, що їм потрібно витиснути.
Тому, звичайно, ми приречені на те, щоб вийти за межі спеціалізованої розмови і подивитися на речі більш широко, тому що сьогодні і вищі навчальні заклади, не маючи госптематики, вони не можуть вижити і утримати наукові колективи. А я думаю, без науки не може бути справжніх навчальних закладів. А що нам робити, коли галузевої науки немає і галузеві інститути, як правило, здають всю площу в оренду за винятком, у багатьох випадках, кабінету директора і декількох приміщень, які обслуговують. Це реальність, про яку потрібно говорити. Для цього далеко не слід ходити, достатньо піти на бульвар Лесі Українки, де розміщені інститути галузеві, і там можна побачити картину цю.
Сьогодні ми проживемо, за рахунок цього будемо утримувати тих співробітників, які є. А що далі? У нас, за великим рахунком, система освіти, точніше, система науки перетворюється на великий відділ соціального забезпечення. Держава робить вигляд, що платить зарплату, люди роблять вигляд, що вони працюють, тому що зарплату платимо, більш-менш ми вийшли на той рівень, що немає затримок із зарплатою, але на чому працювати? Особливо немає експериментальної бази, немає можливості.
Тому я думаю, що сьогодні буде плідна і цікава у нас розмова, результатом якої стануть напрацювання рекомендацій, які ми будемо використовувати в нашій практичній парламентській діяльності. Я думаю, що буде тут інтерес для науковців, для представників системи освіти, для представників міністерств і відомств, бо ми ще й зацікавлені, щоб від констатації ми переходили до практичних дій.