19 березня 2004, 17:12
Те, що програма потрібна – це факт. Маю на увазі перш за все саме факт вироблення такої програми, а не її зміст. Бо якщо брати зміст, навіть побіжно, то згадую свій досвід роботи у Міністерстві вищої, середньої і спеціальної освіти, коли я був причетний до складання таких програм і різноманітних заходів. Тоді досвідчені люди мене вчили: “Пиши туди те, що вже робиться, заплановано або вже зроблено, бо потім доведеться за все звітувати”. Гадаю, це до певної міри присутнє і в документі, який сьогодні пропонується для обговорення. Адже здебільшого констатується те, чим займаються сьогодні міністерства, а не те, що потрібно робити для того, щоб змінити ситуацію.
Разом з тим, на моє тверде переконання, така програма потрібна принаймні з двох міркувань. Перше – забезпечити стабільність, вселити впевненість у нашій спроможності діяти адекватно викликам і завданням, які стоять сьогодні перед державою і суспільством. А також, як мені здається, для того, щоб дати можливість уряду працювати на результат, а не на те, щоб сподобатися певним політичним силам. Щоб уряд не займався тільки тим, що реагував на проблеми, які постійно з’являються, тобто щоб не працював на короткий результат, а мав можливість спланувати свою діяльність принаймні на рік.
Це важливо і у внутрішньому, і в зовнішньому вимірах. Очевидно, тут немає потреби пояснювати дану тезу, особливо з урахуванням політичного сезону, який у нас набирає обертів.
По-друге, чому і навіщо потрібна програма? Для того насамперед, щоб визначитися, що робити далі, куди і як рухатися, бо ми весь час наздоганяємо час. Мабуть, нам потрібно сказати, якщо будемо окреслювати основні параметри свого розвитку, коли наздоженемо країни, які повинні б бути на одному рівні розвитку з нами або ми на одному рівні розвитку з ними. Якісь віхи, безумовно, треба для цього визначити. Ми повинні зосередитися і сконцентрувати зусилля на вузлових питаннях і визначити ці вузлові питання як на нинішній рік, так і на наступний, передбачивши відповідне фінансове підкріплення у бюджеті.
До таких пріоритетів я відніс би АПК і соціальну сферу. Повірте, якось просто не можу – і на емоційному рівні, і розумово – сприйняти ті відсотки, про які щойно говорив міністр агропромислової політики.
Я вчора об’їхав Канів, з Канева – Корсунь-Шевченківський, Звенигородку, Моринці, Шевченкове, знову Корсунь-Шевченківський, Богуслав, Миронівку, Кагарлик і Обухів. І що там побачив? Ніяк ми не можемо збільшити виробництво продукції тваринництва. Все знищено, розгромлено. Звісно, ситуація в Київській області набагато краща. То ж, на мою думку, нам потрібно в АПК зробити насамперед інвентаризацію всього, що там залишилось. Дійшло до того, що плату за паї вже видають металом. Про це мені розповідали люди під час зустрічі на Черкащині.
І головне, що ми говоримо про подібну статистику, але не помічаємо за нею людини, якось відсторонено обговорюємо всі ці проблеми. Уже звикли оперувати масштабними цифрами, а не бачимо, що відчуває, чим живе людина. Якщо це на нарадах, які проводимо, то там усе нормально, бо відчуваються вишкіл, дисципліна. А якщо розповісти людям простим, у яких настрої, можна сказати, гнітючі - то для них це означає не сказати нічого. Маю на увазі якраз АПК.
Ось саме тут і потрібно зосередити всі зусилля на наступний рік. Не кажу, що це втрачений електорат, не торкаюся політичних мотивів. Втрачене буде все. Втрачено буде, за великим рахунком, і це не гучне слово, Україну. На село треба дати все, що можна і потрібно дати. Але кроки тут слід робити для розвитку, на виріст, а не ті, які призводять лише до відступу назад. Ми вже багато дурниць наробили в АПК, а тепер намагаємося латати дірки, і те, що робимо, лише погіршує ситуацію. Маю на увазі і ті законопроекти, які ініціюють, зокрема, народні депутати. Знову ж таки весь час намагаємося діяти під певний момент. У даному разі під вибори – якщо не 2004-го, то 2006 року.
І друге – це соціальна сфера. Той крок, який був здійснений у пенсійному реформуванні, збурив людей. Розмовляти з ними просто неможливо, а статистика, як ми знаємо, річ настільки ж уперта, наскільки й переконлива. У нас 8,5 млн. людей отримує пенсії менше 200 грн., а скільки має менше 100 грн., гадаю, вам також відомо. Що відповісти людям, коли вони тобі говорять: “Як прожити за 90 грн., коли тонна палива коштує 300 гривень?” Очевидно, тут нам потрібно передбачити окремий розділ і вжити радикальних заходів, щоб виправити становище саме з цією категорією.
Чому на цьому потрібно наголошувати? Річ у тім, що ми не помічаємо, як у наших людей розвинене почуття соціальної справедливості. Це правильне почуття, але на ньому сьогодні спекулюють усі, кому не ліньки. І на цьому почутті сьогодні можна людей підняти і завести куди завгодно. Вчора у мене запитували, кричали: “Поясніть, що це таке – новоявлені мільйонери?” Я не міг їм пояснити, що, можливо, є люди, які працюють краще. А не міг через те, що на їхні руки не можна дивитися, настільки вони покручені – наче коріння у дерева. Про що ж ми тоді говоримо, шановні колеги?
А яка картина спостерігається в нас у Верховній Раді щодо мінімальної зарплати? Один за одним вносяться законопроекти про її підвищення. Це справа уряду, але пояснити депутатові, що він в цьому питанні не може бути суб’єктом законодавчої ініціативи, немає можливості. Поки що доводиться стримувати тим, що слід одночасно внести проект Закону “Про зміни до бюджету”. Але завтра заблокують трибуну і скажуть, що хтось не хоче розглядати цілком очевидне питання – підвищити мінімальну зарплату до 240 грн., - і вся громадська думка, всі суспільні настрої будуть на їхньому боці.
Очевидно, треба передбачити, можливо, з відповідними розрахунками і прийняти якесь рішення на перспективу – щоб хоча б вселити в людей надію. А просто говорити, що немає такої можливості, м’яко кажучи, не варто. Бо ми з вами, шановні колеги, живемо не на зарплату в 240 грн, а принаймні множимо її на порядок. Потрібно вже зараз зайнятися одночасно з програмою визначенням бюджетної політики на 2005 р., підготовкою Бюджетної резолюції, яка повинна з’явитися раніше з тим, щоб можна було вишукати резерви. Це, я думаю спільна справа честі і парламенту, і уряду, щоб усе не було в останній момент. Верховна Рада викладе своє бачення, уряд – своє, і всі залишаться при своїх інтересах. Ми повинні вишукати і задіяти всі резерви, простіше кажучи, навести елементарний порядок. Тютюн, про що так багато говорять, алкоголь – цього буде достатньо для бюджету. Не кажу вже про контрабанду, про яку всі говорять і проблемою якої всі начебто “займаються”.
Тобто, забігаючи наперед, хочу сказати: потрібно до цієї програми додати головний розділ – наведення порядку і дисципліни, виписати механізми відповідальності. У нас поки що діє один механізм: усунули з роботи – перейшов в опозицію.
Настрої у людей, повторюю, гнітючі. І гнітючі в багатьох випадках не тільки через складний економічний стан, а через те, що ми, шановні керівники міністерств і відомств, коли працюємо і готуємо законодавчі акти, а потім підзаконні, виписуємо все під себе. А послухати просту людину, то їй, якщо потрібно взяти якусь довідку, треба близько 15 разів з’їздити в районний центр.
Вчора мені показували папери і розповідали, скільки і за які кошти потрібно з’їздити, а потім ще завірити документ – скажімо, передачі хати в спадщину – привезти з району державного нотаріуса та відвезти його назад. Не кажу вже про те, які ціни заклали. Сьогодні державний організм нагадує п’явки, які висмоктують з мізерної пенсії у 90 гривень усе, що тільки можна висмоктати. Треба спростити все до межі, передати органам місцевого самоврядування – тим же сільським радам, вони знають, яка ця хата і скільки вона коштує. Не можна людям збивати ноги, ходити пішки, добиратися в таку далечінь лише для того, щоб взяти елементарну довідку. А що з лікуванням? Позакривали дільничні лікарні, люди криком кричать, що тепер потрібно їхати або йти в район, щоб провідати чоловіка, жінку, чи дитину. А чи всі і завжди це можуть?
Мені здається, що закон повинен писатися людьми об’єктивними, нейтральними, відстороненими, які не повинні бути в чомусь зацікавлені особисто. Коли міністерство готує законопроект, то обов’язково старається передбачити в ньому механізми, через які воно могло б впливати. Ми кажемо, що будуємо ринкове суспільство, а будуємо для себе лише механізми та важелі, які збільшували б наші повноваження. Це факт, давайте визнаємо. І головне, пишемо закони таким чином, що коли людина хоче відстояти свої права, то вона сама, а не держава звертається до суду на її захист, сама має зібрати десяток довідок і звернутися до суду.
Проблема законотворчості – це проблема номер один. Саме тут можна знайти необхідні резерви. Бо все, що могли, уже вкрали, залишилися хіба що кар’єри в Житомирській області. Зараз усі націлилися на цю область.
Давайте шукати механізми, які б розкували ініціативу людей, давали б можливість людям працювати. Я кажу правду, шановні колеги. Це, може, комусь не подобається, але ми повинні ж колись казати правду. Треба навести порядок, жорсткий порядок, і в нас буде бюджет не 60 мільярдів гривень. Досить уже “дерибану” в країні!
Ще одне хотів би сказати. Підтримуючи і підтверджуючи необхідність прийняття програми з тих обставин, про які я сказав вище, – щоб уряд міг розмірено працювати, розраховувати свою перспективу – треба не втішатися досягнутим, не милуватися цифрами, про які говоримо. Давайте розкинемо їх на 48 млн. населення і побачимо, що за ними стоїть.
Ми повинні забути про успіхи. Вони є, але про них треба забути, хоча б на якийсь час. Бо будь-яке милування, самозаспокоєння розмагнічує, розслаблює – так, як спортсмена. Слід унеможливити відступи, не йти за подіями. Як я відчуваю, ми в АПК йдемо за подіями, ситуація не поліпшується, а погіршується. Підлатуємо Земельний кодекс. Якщо вже пішли, то треба йти далі. І взагалі, сьогодні потрібна серйозна розмова про процеси, які відбуваються в державі. Потрібно відмовитись від політики загравання, коли ми один перед одним заграємо і говоримо лише переважно те, що на даний момент кожен хоче почути.
Ще раз про законотворчу роботу. У нас виходить таким чином: 75% законопроектів вносять народні депутати, 25% надходить від інших суб’єктів законодавчої ініціативи, маю на увазі Президента і Кабінет Міністрів. Від Національного банку одиниці законопроектів, і це зрозуміло. А в Російській Федерації 75% законопроектів надходить від уряду. Очевидно, нам треба йти на створення спільних робочих груп і напрацьовувати спільні законопроекти. Тоді поменшає “метеликів”, Верховна рада не буде займатися “повітрям” і менше стане законів, які мають яскравий відтінок лобіювання. Хтось якось подивився на закон – треба для себе “дірку” знайти. Одразу вноситься відповідний законопроект, і коли бачиш, як бігають у сесійній залі народні депутати, вже можна зрозуміти, що цей закон пролобійований.
Тому хочу ще раз наголосити: нам конче, життєво потрібен державний – саме державний, а не відомчий! – підхід до законотворчої роботи. А загалом, я думаю, що власне цей документ повинен стати предметом спільного обговорення у комітетах з зацікавленими міністерствами і відомствами – для того, щоб ми винесли узгоджену колективну думку і сприйняли документ, покликаний забезпечити стабільність у країні і стабільну роботу уряду.
Це головне, визначальне, з чого маємо виходити. Така моя думка. Сподіваюся, що її підтримають мої колеги – народні депутати.