31 грудня 2003, 14:21
- Володимире Михайловичу, минає 2003 рік. Чим він запам'ятався для Вас?
- В оцінці року, що стає набутком історії, виходжу з розуміння нетотожності астрономічного року з роком політичним. Пройдений українським парламентаризмом календарний рік за своїм історичним виміром щонайменше "тягне" на десятиліття.
Мабуть, не для мене одного, а й для всієї Верховної Ради, всього українського суспільства 2003 рік був складним, напруженим і драматичним. На жаль, ще не всі українські політики демонструють свою готовність до консолідації та об'єднання зусиль в ім'я завтрашнього дня України. І причина тут - не відмінність політичних позицій, а власні амбіції, відсутність почуття відповідальності перед співвітчизниками, країною, історією.
Відтак - не просто запам'яталися, а зарубцювалися в серці ті вулканічні викиди енергії в парламенті, які ми спрямовували в цивілізоване законодавче річище; запам'яталися хоча й численні, але кожна - неповторна - зустрічі з хліборобами, вчителями, лікарями, студентами України. Що врізалося в пам'ять, так це - очі людей "від землі". В них - правда життя, мудрість століть, нерозтрачена чистота душі і відповідальність за свою та своїх батьків землю, звичаї, долю своїх дітей. І запитання: доки будемо так жити? А над усім - надія, яку маємо справдити.
За великим рахунком, весь 2003 рік був роком боротьби українського парламенту за право бути Парламентом. І попри гострі політичні бої останніх днів у сесійній залі і поза нею, які іноді виходили за цивілізовані рамки, я певен, Верховна Рада України залишиться Верховною Радою - єдиним, загальнонаціональним, представницьким, колегіальним, виборним, постійно діючим органом законодавчої влади України. Тим більше, що парламентський рік завершується лише 17 січня. У народних депутатів ще є час досягти розумного компромісу.
Я з вдячністю сприймаю всі повороти долі, тому й досвід, набутий протягом 2003, безперечно збагатить мою життєву скарбницю.
- Ви виявляєте себе не лише як віртуозний спікер парламенту, а й як Голова Верховної Ради України. Ваші поїздки в Японію, Індію, Францію, Росію та інші держави дають привід про це говорити. Про що конкретно вдалося в році, що минув, домовитися з керівниками держав, де Ви побували?
- Коли Ви говорите "віртуозний", то, мабуть, маєте на увазі передусім відлагоджений робочий ритм парламенту, який вдавалося забезпечувати протягом тривалого часу. Ще одне маленьке уточнення: специфіка Верховної Ради України не дозволяє проводити більш-менш чітку межу між "спікером парламенту" і "Головою Верховної Ради". Її просто не існує в повсякденній діяльності.
Щодо моїх поїздок до багатьох країн світу, то можу з приємністю відзначити, що всі вони диктувалися назрілою потребою розвитку та поглиблення двосторонніх і багатосторонніх міжнародних зв'язків України, передусім міжпарламентських. Відносини між Україною та провідними країнами-гравцями світової політики в економічній, політичній, культурній, гуманітарній сферах все ще не набули системного характеру. Відтак тут є над чим працювати, і власне, кожна закордонна поїздка офіційної делегації Верховної Ради України, як і робота постійних парламентських делегацій у авторитетних міжнародних структурах, - це ще одна цеглина у міцний фундамент довіри, співробітництва та міжнародної безпеки. Особисто мене тішить той факт, що всі минулорічні поїздки позбавлені ознак "політичного туризму".
Перелік конкретних домовленостей, досягнутих у ході поїздок, зайняв би не один десяток сторінок, тому відзначу лише найсуттєвіші з них. Низка міжпарламентських асоціацій і форумів, створена за безпосередньою участю Верховної Ради протягом року, запрошення Верховній Раді увійти повноправним членом або спостерігачем до поважних міжнародних організацій, що опікуються питаннями законодавчого забезпечення проблем європейської та євроатлантичної безпеки, європейських стандартів життя, виводять Україну на якісно новий рівень співпраці. Головне тепер - закріпити досягнуті домовленості нормами національного законодавства і чітко координувати кроки із співпраці з нашими партнерами, виконуючи при цьому взяті на себе зобов'язання.
- Що, на Вашу думку, сьогодні має об'єднувати українців - національна ідея, національний інтерес чи ще щось?
- Справді, чи не всі наші проблеми сьогодні зосереджуються навколо основної - досягнення національної єдності чи, кажучи обережніше і точніше, національної солідарності. В демократичному суспільстві національна солідарність можлива лише навколо найбільш фундаментальних питань державного існування нації, в яких виражається загальнонаціональний інтерес. Політичні розходження між партіями, окремі спеціальні інтереси регіонів, нарешті, приватні інтереси груп і впливових індивідів завжди викликатимуть колізії в суспільстві, але якщо більш-менш чітко не окреслено коло проблем, щодо яких суспільство мусить знайти консенсус і бути солідарним, то таке суспільство неминуче розвалиться.
Перша проблема, яка вимагає солідарного загальнонаціонального розв'язання, - це проблема національної державної незалежності. Проголошення незалежності України спиралося на волевиявлення переважної більшості населення і є остаточним розв'язанням проблеми національного суверенітету. Можна твердо сказати, що перегляду проблема незалежності не підлягає. Разом з тим для реального досягнення солідарності суспільства в питанні про державну незалежність України істотно знати, яка частина населення досі не розв'язала його для себе остаточно. За даними Київського міжнародного інституту соціології, в минулому році відсоток прихильників національної незалежності України серед загального числа опитаних вперше перевищив відсоток тих, хто голосував за державну незалежність України в 1991 р. Незважаючи на те, що не всі групи населення стали принаймні остаточними і переконаними прихильниками незалежності, і не всі політичні партії чітко висловилися з цього питання, можна вважати, що в визнанні державної незалежності України у суспільстві в основному існує консенсус і солідарність.
За минулі дванадцять років Україна пройшла нелегкий шлях, і в силу ряду суб'єктивних і об'єктивних причин пережила труднощі, які психологічно травмували велику частину її населення. Досить сказати, що виробництво в Україні за цей час скоротилося на дві третини, тоді як за роки Вітчизняної війни, коли двічі фронт пройшов нашою землею, а в межичасі всі соки витискала нацистська окупація, виробництво скоротилося "всього лише" вдвічі. Як свідчать дослідження соціологів, самоооцінка свого становища у більшості населення України є дуже критичною і навіть невиправдано критичною і песимістичною. Проте щодо дальших перспектив наші люди переважно зберігають оптимізм.
Ці почуття надії слід підтримувати і плекати, тому що в атмосфері безнадії неможлива не тільки солідарність - неможлива будь-яка політика. Йдеться не про казенний, офіційний оптимізм, а про ясний аналіз наших прорахунків і наших перспектив. Особливо за цих умов плачі по винятково важкій історичній долі України, що є спадщиною давньої сентиментальності, вкрай недоречні.
Немає кращого шляху консолідації сил нації, як спільна праця над розв'язанням нагальних задач. Нам слід учитися на прикладі західноєвропейських країн, які - як, наприклад, Франція після Другої світової війни, насамперед детально вивчили своє техніко-економічне становище і оцінили перспективи, на чому і побудували свою фінансову, економічну і технічну політику. Ця політика була загальнонаціональною, публічною і відкритою і захопила на перших порах навіть опозиціонерів-комуністів.
Я не погоджуюся з тими, хто вважає, що у нас немає національної ідеї. Для того, щоб переконатися у її наявності, і в тому, яка вона є, достатньо уважно прочитати Конституцію України - суверенної європейської держави, яка своєю головною метою має поліпшення життя своїх громадян, а головним пріоритетом і найвищою суспільною цінністю проголошує людину. Україна - єдина, суверенна, соборна, багата, демократична - ось наша національна ідея, ось - головна мета всіх соціально-економічних і політичних реформ. Тут я повністю згоден зі слушним спостереженням відомого українського філософа Мирослава Поповича: "Реформування як спосіб зберегти минуле, викохати історичні традиції - це безглуздя. У реформуванні мають бути ясно виражені цілі і прагнення, що мають реалізуватися в майбутньому. Це і є національний інтерес". Тому головне сьогодні - не сидіти, склавши руки, в очікуванні, що хтось запропонує чи принесе "національну ідею", а уміти бачити її у своєму щоденному житті (пам'ятаєте, як влучно висловився Олександр Довженко про щасливу здатність обраних бачити зорі навіть у життєвих калюжах?), в очікуваннях і устремліннях наших дітей, у відчутті особистої причетності до загальнодержавних і загальнонаціональних справ.
- Які перспективи мають Україна та українці найближчими роками?
- Не треба бути футурологом, щоб стверджувати: Україна та українці далеко не вичерпали ресурсу свого історичного оптимізму. Це означає, що наші перспективи на найближчі десятиліття настільки оптимістичні, наскільки ми спроможні до об'єктивної самооцінки, реального визначення власних сил і можливостей, свого місця у всесвітній історії та ролі у міжнародних процесах, які вже формують політичне та економічне обличчя світу ХХІ століття.
Після законодавчого забезпечення повноцінної участі України у анти- іракській коаліції, присутності наших миротворців у багатьох "гарячих точках" світу, вирівнювання міжнародних відносин України, поліпшення її іміджу, що пов'язую передусім з ефективною діяльністю найвищого законодавчого органу держави, Україна дістала історичний шанс подолати межу свого конвульсійного розвитку у досить розмитій і невизначеній площині "перехідного періоду" і прискорено рухатися демократичним, правовим шляхом свого розвитку. Думаю, що цей шлях - уже незворотній, а дальший наш поступ - громадянський обов'язок і суспільна повинність кожного.
- Помітне Ваше тяжіння до людей науки, освіти, культури, з якими Ви часто зустрічаєтесь. І це зрозуміло. Адже Ви, окрім того, що один з провідних політиків, ще й учений, доктор наук, професор, академік. Що робить сьогодні держава для покращення незавидного матеріального становища інтелігенції?
- Роль наукової, освітянської та мистецької інтелігенції в суспільно-політичному розвитку України переоцінити важко. Це - золотий фонд і найдорожче національне надбання, виплекані подвижницькою і невтомною працею велетів духу попередніх століть. Подивіться: українське суспільство повсякчас зверталося за допомогою до науки, освіти й духовності у надзвичайно складні і навіть переломні періоди свого розвитку. Цим кожного разу забезпечувався історичний прорив українського народу і набуття Україною нової суспільно-політичної якості. Так було за Хмельниччини, повторилося в добу Української революції 1917-1920-их років, так є нині. Вбачаю в цьому певну закономірність і обнадійливий сигнал: інтелект і влада, попри свою відмінність і нетотожність, все ж не раз демонстрували яскраві приклади взаємозбагачення і взаємопосилення один одного, зобов'язані відновити мости довіри в суспільстві, своїм особистим прикладом і безкорисливістю довести співгромадянам розуміння відповідальності перед майбутнім, зрештою, задати суспільству безпомильний вектор розвитку.
Парламентом зроблено немало для законодавчого забезпечення прискореного розвитку наукової й освітньої сфери, зміцнення її матеріально-технічної бази, адаптації національного законодавства у цій царині до європейських стандартів. Водночас усвідомлюю, що нам потрібна не імітація, не дальше заяложування слова "інновації", а реальне втілення інноваційної моделі розвитку країни. Прийняте з цього питання законодавство, певен, покладе край політиці на відставання і ослаблення України, розтринькування інтелектуального капіталу.
Завдання дальшого розвитку України гостро потребують розумної і зрозумілої політики. І насамперед потрібна правда. А правда - це істина, наука. Отже, завдання з завдань: відійти від загалом правильних слів, перейти до правильних дій, зробити опору на інтелектуалів, людей "з мізками". Розум, освіченість, працьовитість і воля - природні риси українців. Завдяки їм ми й збудуємо нашу державу, про яку мріяли наші предки і якою будуть гордитися нащадки.