Шановний пане Спікере, народні депутати України! 30 листопада 1939 року моя країна, Фінляндія, стала жертвою російських імперіалістичних амбіцій.
Події 24 лютого минулого року: неспровоковане вторгнення та бомбардування українських міст — пробудили у нас болісні спогади нашого власного історичного досвіду з нашим східним сусідом. Великим розчаруванням було те, що, попри весь наївний оптимізм, після холодної війни ментальність і характер російської держави не змінилися. Як тоді, так і сьогодні, вона не поважає ні міжнародного права, ні своїх зобовʼязань. Вона не цінує життя — ні своїх, ні чужих. Вона вважає, що має право вето на вибори своїх сусідів, право вето навіть на їхнє існування.
росія поважає й розуміє силу. На російський імперіалізм треба відповісти силою. На початку, у перші дні війни, мало хто на Заході вірив, що Україна здатна протистояти російському наступові. Своєю героїчною боротьбою українці не лише заслужили на повагу всього цивілізованого світу, а також дали нам сміливість діяти.
Рішення про допомогу ухвалюються надто повільно, але вони ухвалюються. Станом на сьогодні, Фінляндія надіслала до України 20 пакетів військової допомоги — і ми будемо вас підтримувати так довго, як треба.
Шановні депутати, жертвами тих самих імперіалістичних амбіцій були також ті мільйони, які втратили свої життя під час Голодомору 1932-1933 років. Наш Парламент, на відміну від багатьох інших, ніколи не видавав декларації про історичні події. У нас навіть немає процедури для цього. Але минулого тижня глави всіх девʼяти парламентських фракцій разом із переважною більшістю депутатів підписали спільну заяву, в якій констатується, що є підстави вважати Голодомор геноцидом українського народу, скоєним радянською владою, і його варто називати таким — тобто геноцидом. Я передав цей документ Спікеру Верховної Ради України, пану Стефанчуку, вчора.
Пані й панове, для мене величезна честь стояти тут перед вами сьогодні.
Нехай час загоїть рани, життя переможе.
Слава Україні!