Шановні пані та панове!

Двадцять років тому було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО – надзвичайно важливий для нашої країни міжнародний документ, який вже тоді засвідчив наш зовнішньополітичний вибір і сьогодні залишається одним із ключових маркерів, який визначає наше майбутнє.

За ці двадцять років наша країна пройшла непростий політичний шлях у своєму прагненні відірватися від комуністичного колоніального минулого і стати повноправним членом сім’ї вільних народів.

Прямим доказом незворотності нашого вибору є та найвища ціна, яку сьогодні платить Україна в боротьбі проти російського агресора. За наше право бути вільними і самим вирішувати власну долю, на Донбасі кладуть життя найкращі сини і дочки України – молоді воїни, які зі зброєю в руках захищають нашу Незалежність від реваншистської путінської Росії.

Особисто я, ще у 1991 році, коли страшна «імперія зла» затріщала, і поневолені народи скинули кайдани, був одним із тих, хто на зорі нашої Незалежності висловив думку, що Україна обов’язково має стати членом НАТО. Саме таким чином Європа мала б захистити себе від імперської експансії зі Сходу, а Україна – отримати надійний захист у наймогутнішому альянсі демократій світу.

Хартія «Україна-НАТО» у 1997-му році заклала підвалини для нашої подальшої союзницької співпраці. Цей документ містить пряме посилання на статтю 10 Вашингтонського договору, який процитую дослівно: «Сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні».

З того часу пройшло декілька хвиль розширення Північноатлантичного Альянсу. У 1999-му до НАТО вступили Чехія, Угорщина і Польща, у 2004-му – Болгарія, Словаччина, Словенія, Румунія, і, незважаючи на шалений спротив Росії, – Латвія, Естонія і Литва. Економічні та інформаційні війни не давали бажаного для Кремля ефекту, а тільки посилювали бажання народів захистити себе від імперської експансії. У 2009 році в НАТО прийняли Албанію та Хорватію.

Останній крок НАТО, який ми щиро вітаємо, – прийняття у свої члени Чорногорії у 2017 році – зіткнувся не просто з російським економічним чи енергетичним шантажем. Цього разу Кремль здійснив пряму спробу державного перевороту, організованого і керованого російськими спецслужбами, а здійснюваного руками балканських найманців, що воювали і на Донбасі проти України.

Однак, окрім успіхів Північноатлантичного Альянсу, яким ми щиро радіємо, ще більш відчутними для нашої країни, і для інших народів, які не мислять себе поза Вільним Світом, є неприйняті, або надовго відтерміновані рішення.

Те, що Грузію та Україну у 2008-му так і не було запрошено до НАТО, не в останню чергу і спричинило російську агресію проти наших держав. Путін, щоби втримати, так звану «сферу впливу Росії», обрав тактику створення заморожених конфліктів та постійних погроз відкритої війни як нашим державам, так і європейським країнам.

Україна впродовж століть поневолення уповні на собі відчула руйнівний тиск російського шовінізму. І після 1991 року, від проголошення нашої Незалежності, Росія постійно намагалася взяти під контроль нашу державу – застосовувався економічний та політичний тиск, газовий шантаж та спроби втручання у наші внутрішні справи.

Її прямою, тоді, ще у політичній формі, агресією стали намагання не дати Україні зробити свій зовнішньополітичний вибір на користь Асоціації з Європейським Союзом та НАТО. Перша атака – так звані «Харківські угоди». А згодом, використовуючи проросійський маріонетковий режим Януковича, Кремль інспірував спочатку спроби жорстокого розгону, а потім і розстріл мирного багатомільйонного протесту українців.

Завдяки мужності і жертовності українців на Революції Гідності, російський реваншизм зазнав поразки, однак, скориставшись тимчасовим ослабленням державних інститутів, здійснив пряму інтервенцію супроти України, окупував Крим та організував антидержавні виступи в окремих регіонах країни.

Майже всюди Росія зазнала невдачі. Показовим став однозначний вибір громадян на користь незалежної Української держави та долучення до сім`ї вільних народів в Одесі, Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Херсоні. Адже не лише захоплення Криму і частини Донбасу було метою Кремля, план Путіна полягав у тому, щоби, створивши із восьми областей, на третині території України плацдарм – так звану «Новоросію», у коротких термінах взяти під контроль всю нашу державу.

Можна лише уявити які були би наслідки для безпеки Європи, НАТО, всієї євроатлантичної спільноти, якби путінський план не провалився! Достатньо глянути на окупований Крим. Захоплення півострова та імовірне розміщення там ядерної зброї перетворило весь Чорноморський басейн на зону небезпеки та нестабільності. Саме Крим став плацдармом для дій Росії у Сирії, що дестабілізують весь Близький Схід і намагається розхитати Європейський союз міграційною кризою. Без перебільшення, Росія стала прямою загрозою для безпеки Європи та всього цивілізованого світу.

Завдяки мужності українських добровольців, а також безпрецедентно швидкому відродженню та реформуванню Збройних сил України, ворогу не вдалося здійснити своїх підступних планів в Україні. Тоді, у 2014-му, мені, як Секретарю Ради національної безпеки і оборони України, як і усім українцям, довелося організовувати опір підступній путінській агресії. І ми вистояли!

Російський наступ був зупинений. Вирішальними стали відвага і самовідданість наших воїнів, але також свій надважливий вклад зробили країни Вільного Світу, в першу чергу – члени НАТО, які змусили кремлівського диктатора сісти за стіл переговорів.

Однак війна для нас не закінчилася. Війна триває. На Донбасі сьогодні Україна стоїть щитом, захищаючи Європу від маніакальних планів Путіна, який марить про російські танки на кордонах Польщі, Чехії, Румунії, а в перспективі і далі – на кордонах колишнього Варшавського договору.

В Української держави і Північноатлантичного Альянсу однакові цінності, цілі і завдання. Перш за все – це відсутність будь-яких агресивних намірів і територіальних претензій. А також тверде бажання жити у мирному та стабільному вільному світі.

Українці підтримують вступ України в НАТО. За три роки після Революції Гідності ця підтримка зросла втричі. Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, більше 50 відсотків населення готові голосувати за Україну в НАТО. У випадку проведення референдуму, від кількості тих, хто готовий взяти у ньому участь, підтримка може перевищити 67 відсотків. І що характерно – число прихильників союзу з Росією сьогодні скоротилося до історичного мінімуму.

Вибір громадян чітко відображає і діючий український парламент. 8 червня 2017 року Верховна Рада підтримала законопроект № 6470, який закріпляє зовнішньополітичний курс України, де пріоритетом визначено вступ нашої держави до НАТО. За відповідне рішення проголосували 276 народних депутатів. Тепер український Закон визначає конкретну і, я переконаний, досяжну мету «набуття членства в Організації Північноатлантичного договору».

Але чи готові наші партнери до союзу з Україною? Події останніх років стверджують – так. І це не голослівні заяви. Це надана гуманітарна, перш за все медична допомога Майдану, це сприяння нашим реформам і крокам для перебудови країни, це надважлива допомога нашій армії на передовій а також наші спільні навчання у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки та спільна участь у миротворчих та безпекових місіях.

Зараз ми є свідками остаточного розпаду чи не останньої імперії – Російської федерації. В ХХІ столітті цілковито вичерпала себе політика «сфер впливу», вона застрягла ще в часах до Першої світової війни і призвела до Другої світової, а в наш час – до кривавої бійні у Афганістані та на Близькому Сході.

Попереду у нас – великі виклики. У першу чергу це – збереження єдності – в Україні, у Європейському Союзі, всередині НАТО. Єдність, як ми переконалися, – головна ціль атаки ворога. Наступним викликом є ефективність – наскільки якісно і швидко зможе Україна наблизитися до стандартів НАТО. Не тільки у військовій, а у всіх сферах діяльності держави та суспільства.

Попереду – історичні рішення, що змінять світ. Не маємо права піддатися зовнішньому тиску – інакше знову лише реагуватимемо на чергову, тільки вже в рази масштабнішу, кризу. Ми не маємо права допустити, щоб знову горіли міста, тисячі невинних гинули, а мільйони ставали біженцями.

Ще раз наголошу – вступ України до НАТО є стратегічною метою Української держави і української нації. Вистражданою метою. Україна є демократичною державою Європи, котра зі зброєю в руках довела відданість цінностям Вільного Світу, і своє право бути визнаною і невід’ємною його частиною.

Мужності, мудрості, сили і процвітання нам усім!

 

 

Повернутись до публікацій

Версія для друку

Ще за розділом

“Топ-новина”

28 березня 2024 15:56
28 березня 2024 15:26
28 березня 2024 14:37
28 березня 2024 14:37
28 березня 2024 13:08
28 березня 2024 09:26
27 березня 2024 15:04
27 березня 2024 12:20
27 березня 2024 09:30
26 березня 2024 13:30