До 25-ї річниці Конституції України публікуємо інтерв’ю з народними депутатами України, експертами, учасниками конституційного процесу про перебіг створення Основного закону країни, про механізми підвищення ефективності Конституції України та спогади про «конституційну ніч».

Ухвалення Конституції України – це перший серйозний урок, екзамен на знаходження паритету між депутатами, Президентом і народом України. Всіх стимулювало найбільше – збереження державності, - Олександра Кужель, народний депутат України ІІ, VІІ, VІІІ скликань

Конституційна ніч. Як це було.

 Ухвалення Конституції України – це перший серйозний урок, екзамен на знаходження паритету між депутатами, Президентом і народом України, бо вимоги у кожного з них до Основного закону були дуже різні. Всіх стимулювало найбільше – збереження державності.

Цей процес запам’ятався найбільше, бо ситуація була непроста, тяжко приймалася Конституція, біля парламенту вже стояла бронетехніка і пан Лазаренко (на той час Прем’єр-міністр України Павло Лазаренко – прим.ред.) був зацікавлений, щоб Верховною Радою не було прийнято Конституцію. Але головне було не у бронетранспортері - найтяжче було знайти паритет та злагоду.

Перше – це було питання щодо Криму. Дуже серйозно працювали над цим питанням і Ємець Олександр, і Євген Марчук – всі виступали і м’яко-м’яко знайшли рішення.

Друге найтяжче питання – яким буде прапор України. І найбільше я запам’ятала виступ Катерини Ващук, яка вийшла вся в сльозах і говорить: «Скажіть, а що робити мені, коли пів моєї родини загинуло під червоним стягом, а пів – під жовто-блакитним?» Як бути в тій країні, яка розривається пополам?

А були й такі виступи, що вели до того, щоб зірвати прийняття Конституції (був такий випадок, коли кричали: «Все, ганьба, рвем!»). Була провокація одного з виступаючих комуністів, що це все фашисти, вороги. І на нього кинувся «Рух» (Народний Рух України, фракція у парламенті – прим.ред.). А я в першому ряду тоді сиділа, то підскочила, закрила його руками і кажу: «Не чіпайте «какашку», це провокація!». І В’ячеслав Чорновіл тоді сказав: «Леся каже точно, не чіпайте, це хочуть зірвати»…Далі пішло спокійно.

І таких провокацій було дуже багато. На той момент оце вміння не просто прокричати свою думку, а знайти, відчути серцем – було дуже важливим для мене, бо ми на той момент вже просиділи всю ніч.

Десь посеред ночі я телефонувала багатьом своїм друзям – народним депутатам, з яких ніхто не вірив, що ми будемо приймати Конституцію, й полягали спати. А я їм, як друзям, сказала, що потім будете шкодувати, приїздіть – ми приймаємо Конституцію. І вони й досі щиро дякують мені, що я зателефонувала, вони приїхали і стали учасниками того історичного дійства. І десь за годину до прийняття Конституції я зателефонувала разом з Катею Ващук Президенту Кучмі і кажу: «Леонід Данилович, ми приймемо сьогодні Конституцію», а він каже: «я не вірю». Я у відповідь: «Приймемо, Леонід Данилович». Я відчувала те бажання злагоди, поступки з боку всіх команд. Були ж крайні – «Рух» і крайні – комуністи. Уявляєте, який це процес був, щоб знайти злагоду? В ім’я країни, не в ім’я себе. Для нас було все одно, що там стояло, ми на це не реагували.

І коли він (Кучма – ред.) прийшов зранку до Верховної Ради, я кажу: «Ну що?». «Я зрозумів, що потрібно слухати жінку», – сказав Леонід Данилович.

Закінчився цей день дуже курйозно. Ми всі плакали, обнімалися. Я, немов ангел-охоронець, була весь час біля Михайла Сироти. То шоколадку йому дам, то питала, чи зробити якусь перерву Олександру Морозу, бо він людина і треба може в якусь кімнату сходити… Але він дуже героїчно стояв. Оцей зв’язок і бажання підтримати один одного було у всіх незалежно від команди, крім однієї-двох провокацій, які я бачила і до яких з розумінням поставилися.

Коли вже всі прийшли і проголосували – виходимо на колективне фото. А ми з Катериною Ващук так наплакалися… Бо це було дуже серйозне випробовування: розмови, витримка, переживання. І ми побігли до туалету, щоб вимити очі від сліз, і не встигли на фотографування. Що саме цікаве, більшість з тих, кого не було на голосуванні за Конституцію – на фото є, дуже цікава історія.

І ось коли я прийшла додому, чоловік відкриває двері і говорить – ти ж тільки не кажи, що не ночувала дома через те, що приймала Конституцію. Я йому відповідаю – так, любий, з такою кількістю мужчин я ще ніч не проводила. Ось ми так пожартували. Тому що тоді телеканали не показували нас, ніхто не знав, де ми. Серйозно, дуже тяжко було проголосувати, зідзвонитися. Ось така історія. Вона для мене запам’яталася тим, що ми одного чули, чого зараз немає. От кажеш – а вони не чують. Вони наперед знають – тільки не так, як ви. І от скільки зараз говорять з нормальних політичних сил, але ніхто один одного не чує. Знаєте, ще Наполеон казав, що тільки розумні люди вчаться на помилках чужих, а всі інші – на своїх. Мабуть, на жаль, це так.

Що потрібно зробити для посилення ефективності Конституції України

Що би я змінила в Конституції? Я б хотіла, щоб, як у Франції, Конституцію жодного разу не змінювали після її прийняття. І щоб не ставилися до нашої Конституції без поваги. Тому, що її не виконують, починаючи з президентів, не виконують люди, які представляють державу: депутати, міністри. І тому головне – пам’ятати, що повага до Конституції починається з кожного. З вимог до себе і поваги до своєї Конституції.

Все залежить від власної відповідальності. Якщо люди пишуть закони і приймають норми Конституції тільки для народу «за парканом» – це одне. Якщо кожен сприймає Конституцію як власне зобов’язання – це зовсім інше. Тоді би всі президенти і всі влади, які б не були, виконували закони про соціальний захист, про медицину. Хіба б зробили «реформу Супрун»? Ні. А щодо виконання освітніх норм Конституції? Зробили б те, що зараз роблять зі школами? Знищили інтернати, знищили профтехосвіту і багато іншого? Тобто, якщо Конституція не виконується, якщо Конституційний суд може робити висновки на замовлення,  – довіра до цінності Конституції втрачається як до такої, якою вона повинна стати. І це найгірше. Тому не змінювати, а піднімати повагу до Конституції своїм власним життям, своїми рішеннями і таке інше.

Вважаю, що й коаліція у парламенті повинна бути. Тому що, якщо один одного не слухають і не знаходиться злагода для прийняття рішення, – це буде просто колапс. І коли люди домовляються чи хоча би слухають один одного для того, щоб знайти спільне рішення, – це вже нормальний шлях для того, щоб щось прийняти чи змінити, якщо ти служиш людям. А якщо це буде змова та розподіл портфелів, то це буде просто «дерибан», і як вони не сядуть – оркестр не вийде.

Ось саме те, що показала ніч прийняття Конституції - намагалися слухати одне одного і знайти максимально паритетне рішення. Щоби воно було і для держави, і для нас з вами як для людей, і для бізнесу. Саме ці три чинники в нашій країні найбільш важливі. Для бізнесу потрібні: конкуренція, прозорість, доступність, регуляторні закони.

У цьому контексті, як державник, як людина, яка стимулювала ухвалення Конституції і підтримувала бізнес, для мене найкращий Президент зі всіх, що були, – це Леонід Кучма. При тому, що я нічого від нього не отримала, ні будиночка, ні землі, ні заводика. Я завжди була йому вдячна за те, що він мені дав право служити людям, і я не попросила в нього нічого. Для мене він все-таки був «червоний директор», шестидесятник, у хорошому сенсі цього слова. З ним можна було говорити. Він слухав, коли ти приходив з пропозиціями. Не просив для себе щось. Це ж він мені підписав закон про єдиний податок, це ж він мене підтримав і я провела регуляторку (Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» - прим. ред.) і отримала нагороду в Америці (єдина українка) за підтримку бізнесу.

При ньому середній клас з’явився. Коли я йшла до парламенту, у нас було 60% середнього бізнесу. Люди мали свої гроші й зайнятість. Вони почали їздити за кордон, почали навчати дітей, почали одягатися, купувати квартири, прикрашати свої офіси – це все взаємопов’язано. І вони були вільні, вони були демократами. А зараз через бідність продаються за 500 грн - і ми дивуємося.

На мою думку, і до законів про мову треба ставитися так, щоб вони впроваджувалися не «через коліно». Я була депутатом Криму і знаю, як треба любити кримчан, щоб вони полюбили Україну. За всі роки незалежності ми не зробили в Криму ні води, ні каналізації, ні робочих місць. Але запровадили, щоб вони всі заяви писали українською мовою, щоб вони читали ліки тільки українською мовою – так не роблять з тими, кого люблять. І тому я ще в 2010 році говорила, що ми Крим втратили. Отак і В’ячеслав Чорновіл казав, що я ніколи не говоритиму українською. А я тільки з любов’ю почну говорити, - так я Чорноволу відповіла. І він завжди підкреслював: «Лесю не чіпати, до Лесі з любов’ю».

Як Голова експертної ради, я читаю всі закони і говорю цій раді правду, як і домовилися, і як би їй це не подобалося. Але такого агресивного непрофесіоналізму, як зараз, не було ніколи за всю незалежність України. Агресивний непрофесіоналізм! Були лобісти, були негарні люди, але такої кількості неграмотних ідіотів не було. І при цьому вони гордяться своєю неграмотністю. Є, звичайно, і такі, що підійдуть і 10 разів перепитають. Навіть комуністи до мене підходили в зал і питали: «Шурка, що ти там розповідаєш про приватизацію? Приїздять мої виборці та кажуть – ви підіть у Кужель запитайте, вона вам розповість». І я сідала і розповідала. О, кажуть, тепер зрозуміло. Не соромилися запитати. А зараз - по 2-3 людини у кожній партії, з якими можна серйозно говорити. Зокрема, у «Голосі» завжди спілкуюся з Сергієм Рахманіним. Але загалом все це дуже складно та сумно. Найсумніше те, що я абсолютно чітко розумію, що велика кількість процесів незворотна.

Але у День Конституції у себе на дачі я завжди вивішую прапор. Для мене це було й випробування, і навчання, і велика гордість.

Олександра Кужель – народний депутат України ІІ, VІІ, VІІІ скликань